Друзі, співгромадяни, колеги, побратими!
Чорнобильська катастрофа – одна із найважливіших трагічних подій, що влилась в історію України червоними і чорними нитками. Внаслідок аварії в повітря, воду, землю, тканини тіла людини було поглинуто велику кількість йонізуючого опромінення. Подекуди кількість опромінення перевищує внормовану дозу в сотні, або десятки разів. І хоч більшість гама-позитивних променів зменшила свій вплив на територію України, радіаційне забруднення залишається дуже відчутним.
Тож хотілося в котре нагадати про доцільність та користь проведення заходів з охорони зони відчуження. Було б доцільним щорічне вимірювання кількості йонізуючого опромінення та звіту перед українським народом. Не менш доцільним та логічно змотивованим буде проведення урочистих заходів з ушанування жертв трагедії, яких істотно бракує. Багато осіб, яких варто увічнити в пам’яті. Мова йде про меморіальні дошки, пам’ятні композиції, назви вулиць, міст та містечок тощо.
На сьогоднішній день подібні заходи або повністю не виконуються, або виконуються частково. Яскравим прикладом цього є постать Валерія Ходимчука.
Ніч 26 квітня 1986 р. забрала багато життів, це були і інженери, обслуговуючий персонал, мирне населення. Але найбільше постраждали оператори Чорнобильської АЕС, котрі 26 квітня були на робочих місцях. Дехто отримав небезпечну дозу опромінення. Доля була передбачена, хтось помре через 10-15 днів у лікарнях Москви, а хтось продовжив жити, отримавши велику кількість радіаційних опіків.
Незважаючи на подальшу долю кожного з операторів, передусім вартувало їх евакуювати з станції, це було вже зроблено ближче до 06 ранку, тож доза опромінення суттєво різниться. Залежності від приміщення та в цехові, в якому працював інженер. Тим не менш, варто розуміти, що не всі цехи не постраждали внаслідок вибуху. Саме вибуху а не радіаційного випромінення. Мається на увазі фізичне пошкодження кімнат внаслідок вибуху. Одним з таких приміщень була кімната головних циркуляційних насосів, в яких за технікою безпеки повинен постійно чергувати оператор, контролюючи тиск в середині циркуляційної системи. В ніч 26 квітня цим оператором був Валерій Ходимчук.
Ходимчук Валерій (24.03.1951 – 26.04.1986) – народився в селі Кропивня Іванківського району Київської області. Коли Валерію було 1,5 роки, помер батько. Мати залишилася сама з 4 дітьми.
До служби в армії Ходемчук навчався в Малинському лісотехнікумі, після армії повернувся в рідню Кропивню. Побув з тиждень дома, а потім поїхав в Прип’ять по комсомольській путівці на будівництво Чорнобильської АЕС. У 1979 році його призначили старшим оператором реакторного цеху на першому блоці. А з квітня 1982 року він перейшов на четвертий блок АЕС оператором ГЦН (головний циркуляційний насос). У ніч 26 квітня 1986 року Валерій був на роботі. Це була його остання зміна.
Він став першою жертвою трагедії, адже його кімната була зруйнована вщент. Настільки, що тіло Валерія не можна дістати і по сьогоднішній день. А з іншого боку виникає питання доцільності вилучення тіла з його довічної могили, адже всі ми знаємо, що ліквідаторів аварії ховали в цинкових гробах. Але є одне зауваження, пожежники і оператори, на котрих діяло йонізуюче опромінення провели у небезпечній зоні 3-6 годин. А тіло Валерія ось уже 35 років як знаходиться там. Іншими словами, дозу радіаційного опромінення, що їх поглинули ліквідатори та Валерій, не можна ставити навіть поряд. Знадобилось би метрів 3 суцільної металевої породи,аби зупинити хоч трішки опромінення, яке поглинуло тіло оператора.
З усього вище сказаного, пропоную змінити застарілу назву АЕС на нову. І хоч його немає серед тих, хто ліквідував наслідки аварії, вважаю доцільним перейменування цієї споруди. Сподіваюсь, що вже геть скоро з’явиться нова історична назва цієї станції.