Реституція, повернення майна нащадкам родичі які були пограбовані під час радянського режиму.

В Україні багато говорять про декомунізацію, але декомунізація – це не тільки перейменування вулиць, знесення радянських пам’ятників і встановлення нових. Набагато більше декомунізація повинна сконцентруватися на захисті прав особистості та приватної власності. Однією з головних засад радянського режиму, крім зневаги до прав людини, був саме тотальний грабунок і недотримання прав приватної власності. Близькими до комуністів у цьому були німецькі нацисти під час їхньої влади на українських землях в 1940-ві роки. Ще за нацистської окупації будинки і квартири убитих євреїв й інших жертв були передані новим «власникам», а радянська влада після повернення продовжила їхнє «освоєння». Значна частина «звільненого» Голокостом житлового фонду була передана партноменклатурі і радслужбовцям, а в 1990-ті роки приватизована новими власниками.
Після здобуття незалежності 1991 року Україна практично ще більше закріпила результати грабежів нацистів і комуністів і не провела реституції – повернення або фінансової компенсації втраченого майна жертвам режимів і їхнім нащадкам. За 28 років української незалежності відібрані у справжніх власників радянською владою в 1917–1991 роки і нацистами в 1940-ві будівлі, землі, об'єкти інфраструктури та твори мистецтва не були повернуті колишнім власникам або хоча б символічно компенсовані. Замість цього награбоване майно було приватизоване або залишене у власності держави. І найкращі шматки награбованого дісталися представникам радянської бюрократії, яка охоплює, зокрема, дітей та онуків організаторів і співучасників масових вбивств і репресій.
Яскравим прикладом правового цинізму сучасної України є проведена колишнім комуністом Кучмою приватизація майна колишніх колгоспів. Землі колгоспів, які в 1920–1940-ві роки відняли у селян, багато з яких були по-звірячому вбиті під час Голодомору або загинули під час радянсько-української війни на Західній Україні в 1944–1953 роках, не були повернуті колишнім власникам чи їхнім спадкоємцям, хоча в 1990-ті багато із цих власників ще були живі. Замість цього землі були формально розподілені тільки серед працівників колгоспів, багато хто з яких взагалі не мав права на ці землі.
Варіантів розв’язання проблеми реституції захопленого комуністичними і нацистськими режимами майна та відновлення законності може бути безліч. Але абсолютно очевидно, що цивілізоване вирішення цієї проблеми не тільки наблизить Україну до стандартів ЄС, а й дозволить їй на ділі, а не декларативно, відокремити себе від радянського і нацистського минулого. Також безсумнівно, що реституція може істотно зміцнити інститут приватної власності в Україні, який є основою української економіки.