Не секрет, що більшість учбових закладів України побудовані без урахування безпекової складової щодо зовнішніх загроз, які включають ракетні удари або будь-який інший вогневий вплив ворожої артилерії, танків, мінометів тощо. Ба більше останні шість місяців показали, що в умовах наявності скаженного сусіда в державі немає жодного безпечного місця, де можна було б гарантувати цю безпекову складову. Учбовий процес неминуче спричиняє скупчення великої кількості людей (і, що найнебезпечніше, дітей, без яких майбутнього для будь-якої держави нема) в одному місці. Також, щодо інспектування учбових закладів - нажаль вони супроводжуються корупцією навіть в воєнний час, при якій несумлінні (а іноді просто нерозумні) керівники для того, щоб показати свою "професійність" і владоорієнтованність, домовляються з інспектуючою комісією про визнання відповідного закладу придатним. Окрім цього, сумна практика показала, що ворог володіє гіперзвуковими ракетами, які нажаль ті системи ППО, що є в наявності у нашої армії, не можуть їх перехоплювати, а радіолокаційні системи неспроможні їх виявити. Тому будь-яке сховище не допоможе, оскільки в такому випадку тривога звучатиме за результатом, а не на попередження і велике скупчення людей знову таки призведе до великих втрат серед мирного населення. Як приклад невдалості очного навчання в період поточних подій, уявимо, що в якійсь лабораторії проходитимуть заняття; при повітрянній тривозі всім треба піти до укритів; при цьому треба забезпечити виконання техніки безпеки щодо вимкнення всіх приборів, перевірки стану лабораторії щодо дотримання вимог пожежної безпеки тощо. На все потрібен час, але в такому випадку він може бути останнім. Більш того, відомо, що країна має дуже великий витік населення в якості біженців за кордоном, серед яких, що зрозуміло, багато дітей шкільного віку та студентів. Таким чином, впровадженням очного навчання навіть там, де нібито безпечно, країна втрачає майбутніх спеціалістів, оскільки діти переходитимуть за кордоном на іноземну систему навчання, що підштовхуватиме батьків по можливості не повертати їх в Україну. При цьому змішана форма навчання суттєво впливатиме на якість освіти, оскільки це є подвійне навантаження на викладатський склад. Більше 90% педагогів вже мають досвід дистанційного навчання та не втрачають досвіду очного навчання. На поєднання цих двох напрямків в умовах війни не лише піде більше часу, але й, враховуючи моральний і психологічний тиск щоденних подій, якість освіти буде нівельована подекуди небажанням працювати в таких умовах, а деінде фізичною складністю. Тому дистанційна форма по перше буде залучати учнів і студентів до нашої освітньої системи, допомагаючи державі триматися за кожного українця за кордоном, але й допоможе учням морально і ментально залишатися в колективі, проводячи спільний час на заняттях із тими, хто залишався в Україні. Враховуючи усе вищезазначене, сподіваюсь що важелі терезів оберуть саме тотальну дистанційну форму навчання на період воєнного стану.