Присвоїти звання Героя України (посмертно) військовослужбовцю Реуцькому Михайлу Івановичу (Тихому)

Шановний пане Президенте,

Прошу розглянути петицію щодо присвоєння почесного звання Герой України (посмертно) військовослужбовцю, заступнику командира бойової машини-командир-оператор 2 механізованого відділення 2 механізованого взводу 8 механізованої роти 3 механізованого батальйону військової частини А1302, Реуцькому Михайлу Івановичу, який героїчно загинув 18 лютого 2023 року, обороняючи м.Бахмут під час виконання бойового завдання, в складі 93 механізованої бригади «Холодний Яр».

Пане Президенте, всі кажуть, що Герої не вмирають, але це не так. Я зрозуміла це в той вечір, коли мама в сльозах кричала, дізнавшись про смерть тата. Коли мій молодший брат тремтів і, обіймаючи коліна, циклічно повторював: «мій тато не міг померти, мій тато не міг померти». Тоді, коли я стояла над батьковою домовиною і гладила його лютневе холодне обличчя, торкаючись величезного шраму від бахмутського уламку, який забрав його люблячий батьківський сміх, теплоту грубих працьовитих рук, і блиск блакитних очей. В татових очах завжди можна було побачити українське небо, те саме, що закарбоване в нашому блакитно-жовтому прапорі. В той момент небо нашої родини впало додолу, а в наших долонях залишилося тільки пшеничне поле — пам'ять. Пам'ять про нашого тата, який всього себе віддав Україні. Кожен колосок — це його кров. Це безсонні ночі в окопах, розповіді про загиблих побратимів, це останні шматочки його форми, які ми бачили, коли він зачиняв за собою двері дому і знову йшов на війну. Кожен колосок — це він. І ми зобов'язані захищати цю пам'ять.

Коли мені було 11, тато в один момент почав менше з'являтися вдома, а мама все частіше виглядала занепокоєно та встривожено. Тоді я не розуміла в чому справа, поки не почула з татових вуст слова: «Майдан», «Революція Гідності», «Небесна Сотня». Він був одним з найперших, хто не побоявся і пішов. Він був одним з найперших, хто говорив про важливість незалежності Україні в усіх напрямках. Він був одним з найперших, хто згодом добровільно пішов на фронт.

Спочатку Революція Гідності, потім — добровольчий батальйон «Київська Русь». Тоді ми ще не знали, що тато назавжди одягнув військову форму. Весною 2014-го війна стала постійною мешканкою в нашому домі, певно, ми вже й не пам'ятаємо ті роки без неї. Нам залишалося лише чекати татових дзвінків.

Дзвінок з гори Карачун.
Дзвінок з міста Піски.
Дзвінок зі Слов'янська.
Дзвінок з Дебальцево.
Дзвінок з села Водяне.
Дзвінок з-під Іловайська.
Дзвінок з Авдіївки.

В ці дзвінки помістилися роки татового життя.

2014, 2015, 2016, 2017, 2018.

Кожен рік — війна. Кожен день — страх за його життя. Кожна година — його героїчні вчинки. Не перерахувати те, скільки поранень він отримав за цей час. Восени 2014-го року в нього було друге день народження, коли їх позиції обстріляли «Градами», пізніше — численні кульові і уламкові поранення. В 2018 році він повернувся додому, отримавши інвалідність другої групи внаслідок військових дій.

Але навіть коли тато був вдома — душею він завжди був на війні. Він часто розмовляв зі своїми побратимами, дізнавався про останні новини з фронту. Він був для своїх не тільки братом, другом, а й наставником. Він знався в своїй справі.

Збираючи спогади побратимів про тата, я дізналася, що, наприклад, взимку 2015 року, коли 11 бат. перебував на Зеніті, хлопці разом з комбатом вишукували лимони (він їх дуже любив), щоб нагородити тата за влучні постріли з Фагота. І це були його далеко не останні попадання.

Він був одним з найкращих птуристів, багато ворожої техніки погоріло від його рук. Батько не любив хвастатися — був скромним, недарма його позивний — Тихий. Ніколи не пишався своїми нагородами та медалями, казав, що є хлопці ліпше за нього. Але ми завжди знали, що він — справжній Герой.

Не дивлячись на величезні проблеми зі здоров'ям, 24 лютого 2022 року тато знову одягнув військову форму і пішов боронити Київщину. Жага захистити свою сім'ю надавала йому сил. Після звільнення Київщини він, повернувшись до рідної 93 бригади, в складі якої був ще під час АТО, поїхав звільняти Ізюм. І знову довгоочікувані дзвінки.

Він наставляв молодих хлопців, знову зустрічався на полі бою зі своїми старими побратимами, та жив бажанням звільнити українські землі, українське небо, врятувати українські серця. Влітку тато отримав важке поранення в м.Бахмут, трохи побув на лікуванні і знову повернувся на фронт. Пізніше отримав тяжке поранення руки в м.Соледар. Він намагався якнайскоріше реабілітуватися, завжди казав про те, що не може залишити своїх хлопців самих. Так і не долікувавши свою руку, він поїхав далі захищати м.Бахмут, де і поклав свою голову за Україну.

Пам'ятаю, як влітку, в тому ж Бахмуті тато отримав «Золотий хрест» за підбитий ворожий танк. Здавалося, що така людина, як він — зможе дійти до самого кінця. В нього було багато планів на цю війну, і багато мрій опісля неї. Одна з них — це будиночок в Карпатах.

Тиша і спокій.

Тільки наш Тихий герой знайшов свою тишу у власній смерті.

Мій тато пройшов тяжкий шлях. За свої 45 років він прожив життя столітнього воїна. Він обіцяв повернутися — і він повернувся Героєм. Я знаю, що після своєї смерті він знаходиться на небі в рядах серед українських повстанців, холодноярівців, серед Героїв Крут, серед своїх полеглих побратимів.

Наш обов'язок — пам'ятати таких Героїв, як він. Закарбовувати пам'ять про них в підручниках історії, в розповідях про війну, у вільних серцях українців, за які воїни віддали свої власні.

Тому, пане Президенте, я прошу присвоїти моєму батькові, справжньому Герою України, Реуцькому Михайлу, орден «Золота Зірка». Я прошу вас закарбувати та вшанувати пам'ять про нього.

Цю нагороду заслуговують всі, хто віддав за свободу України найцінніше, що в них є — власні життя.

Вічна шана тим, хто поклав свої голови за нашу Батьківщину.