Прошу розглянути петицію про присвоєння звання "Герой України"(посмертно) військовослужбовцю Константинову Валерію Володимировичу, 28 серпня 1979 року народження.

Мій брат - Константинов Валерій Володимирович («Француз») народився 28 серпня 1979 року в Кропивницькому, у родині військового льотчика. Людина, для якої честь і справедливість завжди були на першому місці. Він був молодим, активним, непосидючим, любив життя. Майже все життя прожив у Полтаві. Був студентом факультету фізичного виховання ПНПУ імені В.Г.Короленка. Останні 15 років Валерій працював водієм у Нідерландах. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення Росії на територію України, Валерій повернувся та вступив до Стрілецького Добровольчого батальйону «ОДЧ Карпатська Січ».
У телефонних розмовах, він мріяв швидше перемогти ворога і змінити автомат на спінінг, посидіти біля бережка та навіть на хвилину не замислювався повертатись додому без перемоги.
Друг Валерія так розповідає про життя героя:
«24 лютого на заправці в Нідерландах до Валерія підійшов голландець і запитав:
— Ти білорус?
— Ні, — відповів Валерій.
— Ти росіянин?
— Ні, я Українець!
— Так у вас війна сьогодні почалася, — сказав голландець Валерію.
Ще за кілька хвилин передзвонив один знайомий голландець із тим самим твердженням:
— Валера, війна почалася, на вас напала Росія, — сказав він!
Війна застала Валерія в Голландії, де він працював на бусі водієм. Він змінив свій маршрут на 180 градусів та розвернувся у бік кордону. Роботодавці, побачивши зміни у маршруті, сказали взяти попутний вантаж. На що Валера їм відповів «У нас війна почалася, я поїхав воювати».
Доїхавши до кордону, з карти зняли гроші за паливо, попереду були величезні пробки та натовп людей, що залишали нашу країну. Далі пішки 10-15 км до кордону, в дорозі познайомився із двома дівчатами та хлопцем-німцем.
Дівчата українки. Перша поверталася з Англії, де жила і працювала вже 20 років у поліції, сама з Києва. Друга жила та працювала у Польщі, сама зі Львова. Німець їхав до дівчини. Як дізнався про війну, вирішив їхати до неї в Київ.
Прикордонники дізнавшись, що компанія повертається в Україну, допомогли пройти митницю по зеленому коридору за 2 хвилини. Знімали капелюхи та міцно тиснули руки зі словами подяки, деякі не вірили, що вони повертаються. Далі вирушили до Львова, звідти — до Києва.
28 лютого потрапили до Києва. На під’їздах було видно сліди обстрілів і звуки повітряних сирен. Німець почав шукати шляхи відступу, але все ж продовжив шлях. Дівчата залишилися у Києві волонтерити та допомагати людям, німець поїхав до дівчини.
Валерій записався в добробат і залишився боронити Київ. Отримав форму, автомат, пістолет і зручні черевики. «Майже як мої Lacoste», — стверджував Валерій.
Валерій був у районі вибуху антени телерадіокомпанії, коли поряд загинули звичайні люди — це наслідки обстрілу винищувача Росії.
Потім він поїхав на Житомирську трасу — зачищати від російської нечисті. Там уже була інша, окопна війна. Два дні окопувався, спали та ночували в окопах і так два тижні, чекали на бій.
Звідти поїхали на Ірпінь виганяти «визволителів» з мирного українського міста. Там було жорстко, навіть завжди культурний Валера залаявся.
Потім вирішили їхати своїм добробатом на Маріуполь чи Харків — куди вийде. Так вийшло, що потрапили вони під Харків, де і зараз йдуть запеклі бої.
10 квітня 2022 року, Валерій пішов на бойове завдання, де потрапив під обстріл та загинув.
У Полтаві в його честь перейменували провулок Валерія Константинова («Француз»).
Я пишаюся ним, його незламністю та патріотизмом і вважаю, що мій брат - справжній Герой, який заслуговує на найвищу державну нагороду - Герой України.
Вічна пам’ять і шана всім, хто віддав своє життя за Україну!
Слава всім, хто боронить та захищає Україну!
Слава Україні!