Присвоєння звання Герой України (посмертно) військовослужбовцю-добровольцю ЗСУ Лук'янову Анатолію Анатолійовичу 21 рік.

Шановний Президенте!

Прошу Вас розглянути петицію про присвоєння почесного звання Герой України (посмертно) військовослужбовцю Збройних Сил України Лук'янову Анатолію Анатолійовичу, який народився 25 січня 2001 року в с. Мушкутинці Хмельницької області.
25 серпня 2022 року Анатолій став до лав ЗСУ. Спершу був 2 тижні у Старичах, а далі поїхав на вишкіл у Велику Британію, де виявився кращим стрільцем взводу.
Після повернення дорога повела на фронт, за 7 кілометрів від Мар'їнки. Став помічником гранатометника. Саме там йому судилося стати героєм. Колись на уроці літератури десь у 6 класі Анатолій запитав вчительки: «А що таке патріотизм?» «Це любов і відданість своїй Батьківщині, народу, готовність йти на жертви і здійснювати подвиги в ім’я своєї Вітчизни. Це прагнення поліпшити свою країну, служити їй вірою і правдою, не шкодуючи навіть життя, якщо раптом в цьому буде необхідність », - таку відповідь почув хлопчик. «Я стану патріотом!» - ці слова тоді здавались пустопорожніми. Ніхто й не думав, що він насправді стане не просто патріотом, а героєм, бо рятуватиме кожного з нас ціною власного життя.
Що думалось йому там, на Донеччині, в останні хвилини життя? Можливо, про батьків, які втратять свого сина; можливо, про кохану дівчину, яка отримає сумну звістку; а може, про Україну, яку він так любив. Так, патріотом він не став, він ним народився. Бо такими були батьки: мама Людмила Василівна – активістка, громадський діяч; батько – Анатолій Фрвнцович який часто проводив бесіди з сином, розповідаючи про історичні події та постаті, які заслуговують на увагу. Часто наша сім’я відвідувала ті місця, де проходили битви за незалежність України: Толік часто бачив на Західній Україні людей у вишитих сорочках, йому було дуже дивно (тоді ще такий одяг був не прийнятним на Хмельниччині), але пізніше він почув від мами, що це український одяг, який відрізняє нас від інших національностей. З того часу у нашій сім’ї в неділю або на великі свята вишиті сорочки стали невід’ємним атрибутом. Толя казав: “Ми — українці і маємо бути поховані у вишиванці”. Навчаючись у школі, найбільше цікавився Історією України, особливо ж — козацтвом та Українською Повстанською Армією. Ретельно вивчав усі доступні джерела, а з 12 років почав відпускати чуба. Повісив у хаті портрети Степана Бандери та Романа Шухевича, про яких міг довго розповідати.
Кожна людина має свою долю. Напевне, доля Анатолія була вимальована на небесах. Адже в той час, коли його однокласники грали в різноманітні телефонні ігри, Толік у свої 13 років був учасником Майдану в Хмельницькому, а весною 2014 року під час шкільної лінійки запалив лампадку на честь Небесної Сотні. Звичайно, можна сказати, що це була лише проста дитяча цікавість, прагнення чогось незвичайного. Проте з початком війни не з цікавості він почав оббивати пороги військкомату, наполягаючи, щоб його відправили на фронт. Чи не знав він, що це вже не ігри, а вага життя. Знав, але не зупинявся навіть тоді, коли отримав чотири відмови. На перестороги батьків не поспішати, адже надто молодий, Толік відповідав : «Хто ж, як не я?» Не полишаючи надії стати на захист Батьківщини, готувався вдома, записався в місцеву ТРО, проходив вишколи. Рідні казали, що ходив туди як на роботу. При формуванні одного з блокпостів у рідному селі вивісив два прапори: синьо-жовтий – державний та червоно-чорний – прапор УПА.
Мрія Анатолія здійснилася – він став героєм, але вже посмертно. Останнє повідомлення у п'ятницю 4 листопада було коротким: “Що ви там?”, а вже 6 листопада 2022 року Анатолій загинув.
13 листопада 2022 року похований в рідному селі, яке дуже любив. Не дожила до цього страшного дня мама. Напевне, Бог врятував її від цієї пекельної муки. Посріблилися скроні у батька, хоча ще й не старий. Так горе внесло свою поправку в наше життя. Сум оповив домівку, яка так чекала повернення додому живим.
Дуже гарними є відгуки людей про брата. «Життєрадісний, завжди оптимістичний, саме цим він притягував до себе людей», – так висловився комісар військкомату Юрчик Роман.

Я пишаюся своїм братом, його незламністю та патріотизмом і вважаю, що Лук’янов Анатолій Анатолійович – воїн, який заслуговує на найвищу державну нагороду - Герой України (посмертно)
Вічна пам’ять і шана всім, хто віддав своє життя за Україну!
Слава всім, хто боронить та захищає Україну!
Слава Україні! Героям слава!