Присвоєння героя України посмертно

Анатолій народився в невеличкому містечку Жмеринка, що на Вінниччині, 20 лютого 1975 року. У великій родині хлопчик був старшим сином і за приклад йому став рідний батько. Тато водив автобус. Далекі поїздки та відповідальність керувати великою машиною вабила Анатолія ще з дитинства. Дитячі роки з посмішкою на обличчі пригадувала сестра Тетяна, вона розповідала, що була наймолодшою серед трьох дітей у сім’ї, але завжди поруч був брат Толя. “Такий дружелюбний та турботливий, бавив мене з самих перших днів мого життя. Ми знаходили спільну мову в усьому, здавалося, що ми завжди були заодно”, – ділилася спогадами Тетяна. Анатолій ріс допитливим та жвавим хлопчиком, улюбленою іграшкою в нього була машинка, а улюбленим місцем для ігор – задня парта в школі. Якщо описувати характер хлопця, то вдало було б сказати, що він був дуже добрим та чуйним до оточуючих, ніколи нікого не ображав, спокійний та цілеспрямований юнак день за днем навчався, пізнавав світ, мріяв та насолоджувався життям. Захоплювався природою, любив з самого ранку рибачити та хвалитися рідним своїм дрібним уловом.
У 1992 році закінчив місцеву школу та одразу ж вступив на навчання до Вінницького професійно-технічного училища №4. А вже через рік здобув фах за спеціальністю “центральне блокування зв’язку”, пізніше – “столяр”, “електрозварювальник”. Того ж, 1993 року, був призваний для проходження військової служби. Послужний список Анатолія в ті роки розпочався з навчання в Навчальному центрі прикордонної служби неподалік від Черкас, далі – військова служба на посаді стрільця у військовій частині 9971 у Луцьку, а потім – служба радіотелефоністом у рядах цієї ж частини.
Після закінчення проходження військової служби у 1994 році Анатолій Васильович почав звичайне цивільне життя. Працював за кордоном, мріяв про великий будинок та залишався вірним своїй великій родині.
“У житті Толя був дуже комунікабельною людиною. Завжди працював, завжди все сам. У рідному місті його всі знають та добре згадують. Він нікого не образить, - ні старенького, ні маленького. Дуже навчився з дитинства старших поважати. Бувало таке, що в магазині просто купував щось стареньким”, – пригадують рідні Анатолія Репея.
У особистому житті чоловікові не дуже щастило, але з часом йому вдалося втілити у життя одну свою мрію – він купив будинок недалеко від Жмеринки та почав робити ремонт, такий як йому хотілося б.
Лютий 2022 року став трагічним місяцем у житті кожного українця. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення російських військ на територію України, Анатолій Васильович Репей не зволікав із прийняттям рішення та одним із перших став до лав захисників рідної землі. Тоді він був мобілізованим у одну з авіаційних бригад Повітряних Сил ЗС України. У війську для нього була відповідальна посада – радіотелефоніст зенітної ракетно-артилерійської батареї батальйону охорони, що за основне завдання мав здійснювати охорону та оборону стратегічно важливого об’єкта.
Військовий колектив завжди пам’ятатиме цього серйозного та жвавого чоловіка. У рядах побратимів Анатолій Васильович відрізнявся своєю ініціативністю, працьовитістю та відповідальністю.
“Я Анатолія знав ще до служби в армії. Цей чоловік свою місію в житті розумів. І місію у військах також розумів. Часто дивувався його стійкості, брав приклад з його добрих вчинків. Сьогодні мені край не вистачає таких людей поряд…” – опустивши голову, розповів побратим Сергій про друга.
На початку 2023 року солдат Анатолій Репей разом зі своїм підрозділом вирушили у відрядження до Зведеної стрілецької бригади Повітряних Сил. Не один місяць додаткових тренувань: вогнева підготовка, бойова підготовка, тактична медицина, тактика ведення бою за сучасними реаліями війни. Так злагоджувалися підрозділи перед тим, як відправитися на передові лінії оборони своєї держави.
У весняний час Анатолій Репей уже міцно тримав зброю в руках на позиції під час бойового чергування поблизу Новобахмутівки. Та побував не в одному бою з окупантами. Підрозділ Анатолія виконував відповідальне завдання на Донецькому напрямку. Вони разом із морськими піхотинцями мали боронити довірені рубежі від масованих атак ворога. Виконуючи бойові завдання, українські військові, крок за кроком, звільняли окуповані території рідної Батьківщини. У один із літніх днів Анатолія Васильовича не стало. Солдат Анатолій Репей виконував завдання разом із групою військових. Вони просувалися вперед по ворожій місцевості… крок, ще один крок, вибух. Анатолій підірвався на російській “монці” та отримав тяжкі травми несумісні з життям.
2 липня 2023 року на Жмеринському міському кладовищі зібралося чимало людей, щоб віддати шану та провести в останню земну дорогу загиблого героя. Рідні, близькі, друзі та побратими, не стримуючи сліз, попрощалися з Анатолієм Васильовичем.
“Мамочка, тільки дочекайся мене. Я приїду з Перемогою додому!” – говорив солдат своїй матері Тамарі Федорівні. І робив усе заради цієї жаданої Перемоги. Ніщо не зможе вгамувати біль втрати, яку ми понесли у цій трагічній війні. Ми зобов’язані навіки пам’ятати своїх героїв, що віддали найцінніше за свободу держави. Доземний уклін усім воїнам, які не щадили ні життя, ні сил, щоб здобути, омріяну українським народом, жадану Перемогу.