Присвоїти мому батькові, Кисляк Юрію Яковичу, звання учасника бойових дій

З початку повномасштабного вторгнення росії на території України, з 24 лютого 2022 року тисячі волинян пішли добровольцями на війну, мій батько в тому числі.
Кисляк Юрій Якович(29.05.1978 - 13.08.2022, 44 роки) - зразковий сім’янин, найкращий батько, вірний чоловік, справжній друг та герой небесного легіону. До повномасштабного вторгнення мій батько мав звичайне, спокійне життя. Він працював далекобійником понад 15 років, захоплювався пасічництвом, ніколи не сидів на місці та завжди посміхався. «Навіщо тобі іти воювати? - ми його питали. - А хто як не я? Хто забезпечить моїй сім‘ї спокійне майбутнє? Цю війну треба закінчити, щоб наші діти не воювали»
З 25 лютого 2022 року він був зарахований до прикордонної служби «Коротниця» (тип В) відділу прикордонної служби «Амбуків» (тип Б), як молодший інспектор прикордонної служби 3 категорії - помічника гранатометника. Перебуваючи на кордоні з Білорусією він зустрівся з своїми однодумцями, та зав’язалася дружба. З деякими він разом служив на сході, а з деякими спілкувався до останніх днів.
Схід - це місце найгарячіших боїв сьогодення. Юрій не хотів просто сидіти, оберігати кордон, він захотів докласти максимум зусиль для нашої перемоги, тому з 11 квітня він перебував там, у складі відділу прикордоної служби «Троїцьке» (тип Б) 3 прикордонного загону імені героя України полковника Євгенія Пікуса (військова частина 9938), як молодший інспектор прикордоної служби 1 категорії-старший майстер відділення облаштування державного кордону, та брав безпосередню участь в бойових діях та забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі та стримування збройної агресії в Донецькій та Луганській областях. Спочатку Воєводівка, далі Лисичанськ та Слов‘янськ. Перебуваючи на сході він нас максимально оберігав, коли ми його запитували що там відбувається, він не розповідав, не хотів аби ми знали що таке кровопролитні бої, та безліч смертей. Ми лише знали те що він вважав безпечним для нас. Під час складного виходу з Воєводівки він був поранений, та 68 його побратимів загинуло. Під час того, коли їх з усіх сторін накривало градами мій батько не забував про своїх побратимів, він урятував людину. Роман Онуфрійчук з позивним Петрович був контужений та знепритомнів, Юрій це побачив та виніс його, незважаючи на небезпеку довкола. Після виходу їх перевели в Слов‘янськ, де тривали не менш запеклі бої.
З 8 липня 2022 року, він був на ротації та повернувся додому лише на 10 днів. Далі Мукачево, мій батько перебував там поки не дозбирають бригаду, проте і там не міг сидіти без діла, Юрій вступає до відділу прикордоної служби «Ділове» (тип В), та йому це не підійшло. Він пише три рапорта на перевід його до Херсона, та зрештою отримує дозвіл, 14 серпня 2022 року він мав туди їхати.
В долі були інші плани на нього, 13 серпня, в вечері, він помирає в автокатастрофі разом із своїм побратимом Юрієм Лобановим, якій був з ним з самого початку.
Мій батько герой, проте дехто так не вважає. Юрію не дали ні героя України, ні учасника бойових дій. Люди зневажили його та все що він зробив для своє держави, та всіх кого він оберігав.