Присвоєння моєму чоловіку звання- Герой України ( посмертно)

Шановний пане Президенте!
Звертаюся до Вас як дружиниа, яка втратила свою половину, у цій жорстокій війні, розв’язаній російською федерацією проти нашої незалежної та суверенної України. Прошу Вас присвоїти найвище почесне звання Держави – Герой України (посмертно) – моєму чоловіку Полянському Артему.

Як казав мій чоловік: « Из армии есть 3 пути: 200, 300 и статья». Нажаль наш варіант перший.
Мій чоловік, Полянський Артем, відомий під позивним - «Левик» Командир 2 взводу спеціального призначення , 2 роти спеціального призначення, 1 батальйону спеціального призначення 12 бригади Азов, загинув 16 вересня 2024 року.
Проявив відповідальність за своїх побратимів, гідність та відвагу він загинув під час виконання бойового завдання від артилерійського снаряду.

Він проявив лідерство, націоналізм до своєї країни, любов до своїх побратимів, чому безумовно та безперечно треба повчитись, бо він приклад того як треба боротися, незважаючи ні на що.
Загиблий Полянський Артем Сергійович народився 17.01.1998 року. У Запорізькій області, Камʼянско-Дніпровського району, що зараз знаходиться в окупації.
Ріс у великій, чуйній родині, де саме йому привчили батьки такі риси характеру, як справедливість, вірність, чесність, любов та небайдужість до оточуючих та своєї країни. З дитинства мріяв стати військовим.

З гідністю, патріотизмом та відвагою він Захищав нашу неньку, пішовши з початку повномасштабного вторгнення 26.02.2022 до території оборони, а згодом пройшовши КМБ ( влітку 2023) вступив до лав легендарної бригади Азов.

Якби ви тільки чули з яким захопленням, повагою та не побоюся любовʼю він казав про своїх хлопців, «мої Азовчики».

Мій чоловік, не одноразово рятував своїх побратимів, нищив численну кількість ворогів, бо неодноразово керував штурмами. Він був професіоналом своєї справи, за що має нагороди та грамоти. Був на Запорізькому напрямку, дуже рвався бути на звільненні своєї малої Батьківщини. Наступна його зупинка була у Луганській області у Серебрянському лісництві. Але ця подорож скінчилася у місті Торецьк, Бахмутського району. Я не можу передати Вам, як їм пишаюся. Моєму чоловіку залишилося назавжди 26 років.

В цей тяжкий час для всіх українців, коли гине цвіт нації, молоді цілеспрямовані хлопці та дівчата, які мали мрії, плани на майбутнє, залишивши свої плани, вибравши шлях воїнів мають бути вшановані.
Бо вони вони віддають своє життя за незалежність, за свободу та суверенність нашої держави!

Його вже не повернути. Але його загибель, свого роду - самопожертва, що стає прикладом для всіх людей, що живуть зараз, та для майбутніх поколінь. « Та найбільше любив Україну, певно в тому і є ця найважча провина моя»- слова з пісні, яку він завжди слухав у відпустці. Цим самим я хочу сказати, що всі його вчинки, хоробрість і відданість своїй державі доведена справами, а найголовніше він віддав душу і тіло за нашу свободу, за український народ.
Він справжній патріот та герой, який заслуговує на найвищу державну нагороду Герой України ( посмертно).
В нього залишились батьки, племінники та сестра.
Слава Герою України!
Слава Україні!