Петиція про присвоєння звання Героя України (посмертно) – інспектору прикордонної служби вищої категорії – начальнику відділення розвідки та ударних безпілотних повітряних суден (старшому оператору безпілотних авіаційних комплексів) другого відділу прикордонної служби (тип С) першої прикордонної комендатури швидкого реагування 15 мобільного прикордонного загону Державної прикордонної служби України, старшому сержанту – Ільєнкову Ярославу Анатолійовичу (позивний - Стріла).

Шановний Володимире Олександровичу!
Я, Ткаченко Людмила Миколаївна, звертаюся до Вас із проханням розглянути питання про присвоєння почесного звання Герой України (посмертно) моєму синові, старшому сержанту Ільєнкову Ярославу Анатолійовичу, який віддав своє життя за Незалежність і Свободу України.

У 2013–2015 роках Ярослав був призваний на строкову службу до лав Збройних Сил України, яку проходив у зенітно-ракетній бригаді. Там він з честю та гідністю виконував військовий обов’язок. Саме тоді йому вперше довелося подивитися в очі війни та рятувати життя своїх побратимів у гарячих точках, де велися запеклі бої.
Пізніше він кілька разів виїздив на планові польові військові навчання в період з 2017 по 2019 роки, вже тоді він відчував, що загроза Батьківщині стрімко набирає обертів.
24 лютого 2022 року стало зрозуміло, що інтуїція мого сина не підвела. В перші ж дні повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну Ярослав пішов добровольцем на війну. До служби приступив 15 березня 2022 року – приєднався до лав Державної прикордонної служби України.
Бувши відважним та ініціативним, він разом з побратимами 15-го мобільного прикордонного загону стримував ворожу навалу на Донецькому, Харківському та Сумському напрямках. Він майстерно керував безпілотними літальними апаратами на полі бою, брав активну участь у протистоянні ворогу, знищував живу силу та техніку, проявляв сміливість і рішучість, вірність і відданість військовому колективу.
За цей час він неодноразово опинявся на грані життя та смерті, отримував поранення та контузії. Однак рідна земля наче оберігала його від смерті так само, як він захищав її від нашестя ворогів.
02 роки 06 місяців та 25 днів – рівно стільки тривала служба мого сина в лавах Збройних Сил України. На останнє бойове завдання Ярослав відправився 30.09.2024 року з метою аеророзвідки ворожих позицій на курщині у складі зведеної групи військовослужбовців ЗСУ та Державної прикордонної служби України.
Ярослав Анатолійович загинув 10 жовтня 2024 року в районі населеного пункту зелений шлях (курська область, російська федерація). Під час виконання бойового завдання почався неочікуваний штурм російських військових. Група Ярослава змогла сповістити командування, що на них насувається ворог – десантування піхоти з двох одиниць бронетехніки. Наші воїни отримали наказ тримати позицію. Хлопці прийняли стрілецький бій, незважаючи на значну перевагу ворога у живій силі та зброї. Тим самим вони дали змогу підготуватися та відбити ворожу атаку іншим підрозділам, які виконували бойові завдання в суджанському районі.
Згідно з документацією, бій тривав більше ніж п'ять годин (з 12:30 до 17:37, потім зв’язок обірвався). Витративши весь наявний боєкомплект, Ярослав і його побратими потрапили в полон. Хлопців змусили роздягнутись до спідньої білизни, поклали обличчям у землю та забили до смерті.
На тілі мого сина були виявлені численні гематоми та рвані рани від вибухів та уламків. Під час ідентифікації тіла батько Ярослава побачив переломи обох рук, розідрану понівечену спину сина. З цього можна зробити висновок про жорстоке ставлення та катування полонених перед їх стратою російськими військовими.
Тіло мого загиблого сина змогли евакуювати до Центрального міського моргу міста Суми лише через два тижні – 23 жовтня 2024 року. Весь цей час він мав статус безвісти зниклого. Поховання відбулось 30 жовтня 2024 року в селі Володимирівське, Запорізької області.
Ярослав до останнього подиху залишався вірним присязі та своїй Батьківщині. Його бойовий шлях — це приклад мужності, незламності та самопожертви. Він заслуговує найвищого визнання від держави, за майбутнє якої він віддав найцінніше - своє життя. У зв’язку з цим прошу Вас, пане Президенте, розглянути можливість присвоєння старшому сержанту Ільєнкову Ярославу Анатолійовичу звання “Герой України” (посмертно).
З повагою, Ткаченко Людмила Миколаївна