Присвоєння звання Героя України (посмертно) Владиславу Бугайцю — за героїзм і самопожертву в обороні Батьківщини

Пане Президенте!

Прошу Вас розглянути петицію щодо присвоєння звання «Герой України» (посмертно) відважному захиснику нашої держави — солдату Бугайцю Владиславу Віталійовичу, 25 жовтня 2003 року народження, який героїчно загинув під час виконання бойового завдання 7 березня 2024 року в районі села Терни, Лиманського напрямку, Донецької області.
Владислав народився в місті Полтава, виріс у селищі Білики Полтавської області. Там він закінчив 9 класів місцевої школи, після чого здобув професію «Майстер ресторанного обслуговування, кухар» у Полтавському професійному ліцеї.
Із перших днів повномасштабного вторгнення Владислав став на захист України. Свою строкову службу проходив у Національній гвардії України, військовій частині 2260, і вже в день складання присяги розпочалась війна. Відтоді він брав активну участь в обороні столиці, патрулював Київ і забезпечував його безпеку.
Після двох років строкової служби Владислав свідомо і рішуче підписав контракт, продовжив службу в столиці, охороняючи урядові установи. Згодом — у складі батальйону оперативного реагування «Карна» — він був направлений до зони найжорсткіших бойових дій на Донеччині, де протистояв значно чисельнішому ворогу.
Особливо героїчним став його останній бій. У період з 4 по 8 березня 2024 року, в селі Терни, під Лиманом, Владислав разом із підрозділом тримав оборону проти понад 150 російських військових, підтриманих авіацією, артилерією, дронами-камікадзе та реактивними системами залпового вогню. Противник переважав чисельно і технічно, але Владислав не відступив.
Як кулеметник, він особисто знищив щонайменше 70 окупантів, багаторазово прикриваючи своїх побратимів і не дозволяючи ворогу прорвати оборону. Навіть отримавши тяжке вогнепальне поранення в праву руку калібру 7,62 мм, Владислав не залишив бойову позицію, продовжував вести вогонь до останнього патрону. Його стійкість, мужність і самовідданість стали прикладом воїнської честі й беззаперечної вірності Україні.
У день загибелі, 7 березня, зв’язок із підрозділом обірвався близько 18:00. Внаслідок шаленого вогню з боку ворога та контролю над усіма під’їзними шляхами, доставити підкріплення чи евакуювати поранених не було можливості. Попри це, Владислав залишився до кінця на позиції — зі зброєю в руках, у вогні та під обстрілами, вірний обов’язку до останнього подиху.
13 червня 2024 року Владислава було поховано в рідному селищі Білики. Він — символ мужності, честі, нескореності українського воїна. Його подвиг — не лише військовий вчинок, а справжнє свідчення глибокої любові до Батьківщини та готовності віддати за неї все.
Бугаєць Владислав — це нове покоління українських Героїв, які боронять свободу не за наказом, а за покликом серця. Він був опорою для своєї родини, прикладом для друзів, гордістю для всієї країни.
Його ім’я має бути вписане золотими літерами в історію нашої держави.
Прошу Вас, пане Президенте, вшанувати цей подвиг — присвоїти Бугайцю Владиславу Віталійовичу звання Героя України (посмертно).
Це — найменше, що ми можемо зробити в пам’ять про людину, яка пожертвувала собою заради життя інших.

Слава Україні! Героям слава!