Про присвоєння звання Героя України (посмертно) Олегу Барні — людині, яка боролась і померла за Україну

Я — родич Олега Барни. І прошу Президента України присвоїти йому звання Героя України (посмертно). Це прохання не лише моє — це голос пам’яті, відповідальності й правди. Я пишу цю петицію не як політичний жест, а як біль сім’ї, яка втратила людину, чия відданість цій країні не потребує зайвих слів.

Олег Барна не просто був воїном. Він пройшов усе — від Майдану до передової. 18 лютого 2014 року, в Маріїнському парку, під час подій Євромайдану, він був поранений у голову та плече. Шрам над оком залишився на все життя — як клеймо того, що він був там, де ламалась історія. І він не відійшов після того — він пішов далі. У 2014-му році став до лав Збройних Сил України. А коли у 2022-му почалась повномасштабна війна, він знову взяв зброю і повернувся на фронт. Не вагаючись. Не для гасел. А тому, що інакше не міг.

Під час Революції Гідності дядько часто навідувався до нас — змучений, але сповнений рішучості. Пригадую, як він кликав мене з братом на турніки біля будинку, показував, як правильно піджиматися, вчив нас не піддаватися шкідливим звичкам і завжди повторював, що сила — в здоров’ї, у праці над собою і в любові до рідного. Мені тоді було лише 7–8 років, але саме ці прості уроки і теплота тих вечорів залишилися в пам’яті назавжди.

А коли настали тривожні лютневі дні 2022 року — ті перші, страшні й незрозумілі — я добре пам’ятаю, як ми з родиною намагались зрозуміти, куди рушити, де буде безпечніше. Зателефонували дядькові, щоб спитати, чи можна приїхати. Його відповідь була короткою, але вона врізалась у памʼять назавжди: «Заїжджайте, ми вам раді. Я вже їду на війну». Він не обдумував, не розмірковував. Просто зібрався — і пішов захищати. Такий він був завжди — прямий, безкомпромісний, справжній.

Він був на передовій. Там, де найгарячіше. І коли прийшов час — піднявся першим. Повів за собою. Саме тому загинув. Не випадково, не через везіння чи його відсутність — він загинув у бою. В лобовому штурмі. Поруч із ним поліг його командир — Валерій Дорохов. Вони впали разом. В один день. Як побратими.

Я памʼятаю, як ми прощались із ним. У Михайлівському соборі стояла така тиша, що здавалося — навіть Бог не мав слів. У труні лежав мій дядько. Людина, яка ще вчора була живою. Справжньою. Тим, хто колись учив мене і брата не скиглити, а піджиматись, не нарікати, а діяти. І от він лежить. У формі. Мовчить. І навіть мертвим — сильніший за більшість живих.

Комір на ньому був високо піднятий. Але не досить. Бо я побачив. На шиї — чіткий слід від кулі. Прямо в шию. Це не смерть на фоні, це не “під обстрілом” — це прицільно. Це ближній бій. Це куля, яка вирішила, що людина має зникнути. Але вона не зникла. Вона стала символом. І якщо після цього всього країна не визнає його Героєм — то ми втратимо не просто людину. Ми втратимо совість.

Його мрією було побачити весілля свого сина — Андрія. Він цього дуже чекав. Часто говорив: «Не тягніть, одружуйтесь. Не можу дочекатись». Це було щиро. Як батько він просто хотів бути поруч у той день. Але не встиг. Не дожив.

Весілля відбулося вже після його загибелі. І коли Андрію дали слово, він згадав батька. Сказав просто: «Батько дуже хотів бути тут». І ми всі знали — він був. Бачив. Стояв поруч. Просто вже не серед нас. І я точно знаю: він посміхався. Бо цей день таки настав. І його син був щасливий. І він це побачив.

Це не просто особиста історія. Це — правда про людину, яка жила для країни, боролася за неї й віддала життя за кожного з нас. Він не шукав слави. Але його ім’я має жити серед Героїв.

Прошу — ні, вимагаю — вшанувати Олега Барну званням Героя України (посмертно). Бо це не нагорода. Це — борг. Держави. Суспільства. І кожного, хто сьогодні має змогу жити — завдяки таким, як він.