Просимо Президента України присвоїти звання Героя України (посмертно) старшому сержанту Національної гвардії України Бірюкову Максиму Володимировичу — за виняткову мужність, самопожертву та героїчне виконання військового обов’язку під час захисту України. Його подвиг, відданість Присязі та любов до Батьківщини заслуговують на найвищу державну відзнаку.

Прошу Вас, пане Президенте України, посмертно присвоїти звання Героя України старшому сержанту Національної гвардії України Бірюкову Максиму Володимировичу — за особисту мужність, самопожертву, відданість присязі та героїчне виконання військового обов’язку.

Максим народився 19 червня 2001 року в селі Приколотне Харківської області.Тут минули його дитинство і шкільні роки. Він навчався у Приколотнянському ліцеї, де зарекомендував себе як відповідальний, цілеспрямований та доброзичливий учень.
Після завершення школи переїхав до Харкова, де вступив до автодорожнього фахового коледжу, здобувши технічну
освіту.

У 2020 році Максим добровільно пішов на строкову службу до лав Національної гвардії України, а згодом підписав контракт із військовою частиною 3005.
З початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації Максим перебував на передовій. Брав участь у запеклих боях на Харківському напрямку, зокрема в районі П’ятихаток. Він неодноразово ризикував власним життям, демонструючи виняткову відданість Присязі та любов до України.

У 2023 році він створив сім’ю, про яку мріяв: дбайливу, міцну, засновану на любові, повазі та взаємній підтримці.

У грудні 2024 року Максим вступив до взводу безпілотних систем спеціального призначення. Після проходження навчання на оператора FPV-дронів він продовжив службу в районах Дергачів і Куп’янська.

А в січні 2024 року в нього народилася донька — маленька Аліса, яку він любив понад усе. Він мріяв бачити, як вона зростає, тримати її за руку в перший день у школі, підтримувати у всіх життєвих кроках. Та не судилося…

Ми — його родина — пишаємось ним безмежно. Пишаємось його силою духу, патріотизмом, свідомим вибором стати на захист Батьківщини. Максим мав усі підстави уникнути служби, міг жити мирним життям, але зробив інший вибір — стати Захисником, справжнім воїном, гідним великої поваги та найвищої відзнаки. І він до кінця залишився вірним присязі та своєму народові.

Його батьки виховали Максима чесним, відповідальним і добрим. З дитинства він був для них гордістю, надією і джерелом радості. Вони вклали в нього любов до життя, до людей, до своєї землі. Для них він був не просто сином — він був сенсом життя, прикладом мужності й людяності. Його загибель — це невимовний біль, рана, яка не загоїться ніколи. Але вони з гідністю носять найвищий титул — батьки Героя України.

Його дружина — назавжди вдячна долі за кожну мить, проведену з Максимом. Вона пам’ятатиме його голос, дотик, жарти, його плани на майбутнє, його мрії про спокійне життя після перемоги. Вона зробить усе, аби донька росла з гордістю за свого батька, Героя України.

3 березня 2025 року, під час виконання бойового завдання поблизу н.п. Митрофанівка Купʼянського району Харківської області, Максим загинув смертю Героя.

Йому було лише 23 роки.

Його життя обірвалося, але залишилась вічна памʼять, слава і приклад для прийдешніх поколінь.

Вважаємо, що Бірюков Максим Володимирович заслуговує на присвоєння звання Героя України (посмертно) — як символ відваги, незламності, любові до народу та Батьківщини. Це найменше, що може зробити держава для вшанування його пам’яті та подвигу.

Його ім’я має жити у серцях українців, а донька має знати: її тато був Героєм, який поклав життя заради того, щоб вона зростала під мирним небом, у вільній та сильній Україні.