Присвоїти почесне звання Героя України (посмертно) Мусієнко Тарасу Миколайовичу, 27.03.1992 р.н., солдату першої самохідної батареї самохідного артилерійського дивізіону В/Ч А2582 82 ДШВ

«…..ЗНАЙ, МАМО, Я ДО КІНЦЯ ПРОСТОЯВ У БОЮ, РОЗПОВІДАЙ ВСІМ ІСТОРІЮ МОЮ:….важка і темна війна, залишає відкриті рани, не лікує ніхто їх здавна, бо не лікуються спогади мами, не лікуються спогади батьків, не лікуються спогади рідних….»

ШАНОВНИЙ ПАНЕ ПРЕЗИДЕНТЕ!

Ми (батьки, брат, сестри, рідні…) звертаємося до Вас із проханням присвоїти почесне звання Героя України (посмертно) солдату 1 самохідної артилерійської батареї самохідного артилерійського дивізіону ВЧ А2582 82 ДШВ МУСІЄНКУ ТАРАСУ МИКОЛАЙОВИЧУ, 27.03.1992 р.н., за позивним «ТАРІК», який відданий військовій присязі на вірність Українському народу, мужньо, виконуючи свій військовий обов’язок, в БОЮ ЗА УКРАЇНУ, її СВОБОДУ та НЕЗАЛЕЖНІСТЬ, загинув на полі бою 31 січня 2025 року в районі населеного пункту суджа, курської області, рф…
Народився Тарас в селі Скороходове, Талалаїського району (нині – Прилуцького), Чернігівської області. Із самого дитинства проявляв інтерес до навчання, вивчав алфавіт в досить цікавий спосіб: кожну літеру зображав, приймаючи її форму та показував рідним, знайомим, таким чином він запам'ятав весь алфавіт та пишався своїми маленькими досягненнями.
«ТАРІК» дуже любив своїх батьків, брата, сестер, тіток, але особливу любов проявляв до дідуся Дмитра, з яким постійно їздив на риболовлю та переймав від нього нові здібності. Як і всі діти, боявся лікувати зуби, проте за обіцянку – подивитися на потяг та за можливість – пройтися по залізничній дорозі, він сміливо йшов до лікаря.Пізніше, проявив свої здібність до футболу, грав із місцевими дітлахами на вулиці, у шкільній команді, на відпочинку в дитячих санаторіях, за що отримував перші місця та грамоти.
Спочатку навчався у Липівській ЗОШ І-ІІІ ступенів, потім продовжив своє навчання у Талалаївській ЗОШ І-ІІІ ступенів, яку успішно закінчив у 2009 році. Під час навчання у школі проявив себе здібним учнем, завжди намагався залагодити конфлікти між однокласниками, справедливо розсудити ситуацію, за що вчителі назвали його “Адвокатом”. Зі шкільних предметів найбільше подобалась географія. Вдома мав карту світу, з легкістю називав столиці всіх країн та футбольні команди тих країн з гравцями. Мріяв, що обов'язково відвідає різні куточки світу.
У школі закохався, але почуття залишилися нерозділені.... своєї сім'ї так і не створив...
Вподобання до потягів проявив ще у дитинстві, тому після школи вступив до Харківської залізничної академії. Після навчання служив у Севастопольському військово-морському флоті. Проте, найбільшим захопленням були автомобілі, яке прищепив Тарасу батько з дитинства. У подальшому працював водієм далекобійником на різних підприємствах України, за кордоном та все ж побачив омріяні країни, міста, які в дитинстві бачив лише на мапі світу…
Тарас не зміг залишатися осторонь, коли Україна потерпала від нападу ворога, тому без зайвих вагань повернувся із-за кордону та став на захист Батьківщини, вступивши до лав збройних сил України. Однак, на війні доля, знаючи вподобання Тараса, останні два роки його життя пов’язала із особливим транспортом – самохідною артилерійською установкою або, як в народі її називають, САУшка. «ТАРІК» виконував бойові завдання на найтяжчих напрямках. Влітку 2023 року бригада розпочала свою участь у битві за Роботине на Запорізькому напрямку, саме тоді Тарас проявив себе як мужній воїн та вмілий стратег. Так, під час виконання чергового бойового завдання побратими Тараса опинилися в оточенні ворога і він, проявивши мужність та відвагу, ризикуючи власним життям та життями декількох бойових братів, прийняв рішення рятувати поранених і героїчно, вивіз хлопців із оточення ворога.
«Я вже думав, що ніколи не побачу рідних, адже їхати необхідно було повз ворога, при цьому вміло комунікувати з ним…», - якось обмовився Тарас, але подальші спілкуватися на вказану тему не підтримував.
«Хто, як не я? Хто захищатиме країну? Я не можу покинути своїх товаришів!”, - щоразу говорив Тарас, коли підіймалася тема на рахунок списання зі служби.
В серпні 2024 року бригада взяла участь у боях на курському напрямку. В листопаді цього ж року спільними зусиллями бригадою, в якій ніс службу Тарас, знищено 2651 російських військовослужбовців, 4 танки, 3 гелікоптери, 4 РЕБ, 2 артсистеми, 23 бойових броньованих машин, 26 бронетранспортерів, 12 БМП/БМД та 86 ЛАТ/ВАТ, знищено 45 БпЛА ZALA, 12 «Ланцетів», 7 дронів-камікадзе, 4 дрони типу «Крило» та 6 «Орланів». Окрім того, взято в полон 75 російських військовослужбовців. 24 січня 2025 року спільними зусиллями розбито штурмову групу росіян, яка складалася із танка Т-80 і 3 машин БМП-3, що намагалась прорватись на бронетехніці у селище нікольське курського напрямку.
Після перемоги Тарас мріяв придбати вантажний автомобіль та продовжити далекобійну справу за межами України.
Загалом мав 3 контузії, остання тяжка, у зв’язку з чим проходив лікування, але повернувся до строю, проте свою 33 весну він так і не зустрів…
31 січня 2025 року «ТАРІК» героїчно загинув, обмінявши власне життя на вірність друзям та країні. Наразі похований біля свого улюбленого дідуся Дмитра у селі Скороходове, Талалаїського району (нині – Прилуцького), Чернігівської області.
ПАНЕ ПРЕЗИДЕНТЕ, НАШ ТАРАС віддав за вільну Україну найцінніше - своє життя, він вивіз з оточення ворога поранених побратимів, він щиро прагнув справедливості та незламно вірив у перемогу, він був гідним громадянином та справжнім Героєм для своєї Батьківщини, а тому заслуговує найвищої державної нагороди Герой України (посмертно), яка стане гідним вшануванням подвигу та прикладом для майбутніх поколінь !!!
Ми (батьки, брат, сестри, рідні…), всі свідомі українці просимо Вас, пане Президенте, присвоїти МУСІЄНКУ Тарасу Миколайовичу звання «Герой України» (посмертно).

«….важка і темна війна, залишає відкриті рани, не лікує ніхто їх здавна, бо не лікуються спогади мами, не лікуються спогади батьків, не лікуються спогади рідних…..ПРИЄДНАТИСЯ У ВИРІЙ ПТАШОК Й ПОЛЕТІТИ ДО ТЕБЕ, РІДНИЙ…. важка і темна війна»