Шановний пане президенте ! Прошу вас розглянути петицію про присвоєння звання Героя України(посмертно) Моєму чоловікові, солдат Березич Михайло Михайлович 1996 року народження, позивний ( БОЦМАН),механік-водій-керівник евакуаційного відділення взводу технічного забезпечення 2 механізованого батальйону військової частини А4674

Серце,яке билося для всіх Памʼяті Михайла Березича
25 травня 2025 року навіки зупинилося, серце справжнього Героя — Михайла Михайловича Березича. Йому було лише 29 років. Але в ці короткі роки вмістилося життя, яке стало прикладом мужності, любові, доброти і самопожертви.
Михайло народився 17 січня 1996 року на Західній Україні, а згодом разом із родиною переїхав до Кропивницького. Він був із тих людей, яких пам’ятають усі — веселий, енергійний, завжди з усмішкою, завжди з жартом, завжди з відкритим серцем.
Михайло мав величезне серце. Для рідних — він був тилом, на якого завжди можна було спертися. Для донечки — він був цілим світом.
До повномасштабного вторгнення Михайло працював далекобійником . Жив просто, працював багато, завжди думав про інших. Але коли в Україну прийшла велика війна, він не роздумував ані хвилини. У червні 2022 року, добровільно, пішов захищати свою землю. Не за наказом, а за покликом серця. Він не міг стояти осторонь, поки на його рідну землю летять ракети. Він не дозволив би комусь забрати в його доньки майбутнє.
Служив механіком-водієм-кранівником евакуаційного відділення взводу технічного забезпечення 2-го механізованого батальйону військової частини А4674. Це була складна, відповідальна служба, яка вимагала сміливості, технічної майстерності та холодного розуму під вогнем. Михайло виконував свої завдання з неймовірною відданістю. Він ніколи не шукав легкого шляху, завжди йшов туди, де найнебезпечніше, де потрібна його допомога, руки, знання, серце
16 травня, під час виконання бойового завдання поблизу села Новоандріївка Краматорського району на Донеччині, автомобіль, яким керував Михайло, був атакований ворожим ударним дроном. Його поранило. Його доправили до Дніпропетровської обласної клінічної лікарні імені Мечникова, але серце, виснажене болем і боротьбою, не витримало. 25 травня він відійшов у вічність.
Та він не зник. Він залишився . У погляді маленької доньки. В серці дружини . У сльозах матері. У вдячності побратимів. У пам’яті друзів. У голосі племінників, які назавжди пам’ятатимуть свого сильного і доброго . У кожному, хто знав Михайла — і назавжди його полюбив.
Його мрія була дуже людською — повернутися додому, до мирного неба, піднімати доньку, будувати дім, жити поруч із рідними. Він не встиг. Але завдяки таким, як він — зможуть інші.
Він віддав найдорожче — життя — за всіх нас. І ми мусимо пам’ятати: свобода України має його ім’я. ПИсля його загибелИ залишилась дружина та маленька донечка
Михайло Березич. Син.Брат. Чоловік.Тато. Захисник. Герой. Людина,яку любили всі.
Вічна пам’ять і безмежна вдячність.