№22/251136-еп
Петиція про присвоєння звання Героя України (посмертно) Полупанову Володимиру Івановичу
Автор (ініціатор): Полупанова Олена Петрівна
Дата оприлюднення: 05 серпня 2025
Шановний пане Президенте!
До Вас звертаються дружина та діти загиблого захисника України — Полупанова Володимира Івановича. Чоловіка, батька, сина, воїна, який добровільно став на захист нашої країни і ціною власного життя врятував інших.
Він пішов на війну не за наказом — а за покликом серця. 31 липня 2014 року, не вагаючись, вступив до лав 128-ї Закарпатської гірсько-піхотної бригади. Командир розвідвідділення. Сильний, розсудливий, відповідальний. У нього завжди горіли очі, коли мова йшла про побратимів. Вони називали його «Вовчик» — за сміливість, рішучість і здатність діяти там, де страшно.
Одного разу понад 100 наших бійців потрапили в оточення. Противник стискав кільце, і кожна хвилина наближала смерть. Тоді Володя сам, уночі, повзком, попри ворожі позиції, добрався до них і організував вихід. Без жодного пострілу. Без втрат. Хлопці вижили — бо він повернувся за ними.
Я знаю: він ніколи не шукав слави. Але був глибоко відданий своїй справі — і своїм людям. Володя не раз прикривав молодих побратимів собою. Робив це мовчки, не чекаючи вдячності. Бо для нього найголовніше було — щоб хлопці повернулися живими.
Після короткої відпустки, в якій він здійснив свою мрію — охрестив нашого новонародженого сина, — він знову вирушив на передову.
Загинув 6 лютого 2015 року в бою, захищаючи взводний опорний пункт поблизу села Рідкодуб (Шахтарський район) Донецької області в районі Дебальцеве, прикривши своїм тілом молодого лейтенанта. Загинув, як жив — гідно, мужньо, з відкритим серцем.
Його смерть — це не просто втрата для родини. Це рана для всіх, хто його знав. Через місяць після загибелі 16 побратимів, яких він врятував, приїхали з передової на його могилу. Щоб сказати: ми живі — бо був він.
Мій чоловік — це тиша, яку не загоїть час. Це гордість. Це приклад, який має залишитися в пам’яті нашої держави.
Прошу Вас, пане Президенте, від імені родини, друзів, побратимів і сотень людей, які пам’ятають Володимира — присвоїти йому звання Героя України (посмертно).
Він — заслуговує. Не за смерть. За життя, яке він віддав заради інших.
З повагою і болем,
Олена Полупанова,
дружина загиблого
До Вас звертаються дружина та діти загиблого захисника України — Полупанова Володимира Івановича. Чоловіка, батька, сина, воїна, який добровільно став на захист нашої країни і ціною власного життя врятував інших.
Він пішов на війну не за наказом — а за покликом серця. 31 липня 2014 року, не вагаючись, вступив до лав 128-ї Закарпатської гірсько-піхотної бригади. Командир розвідвідділення. Сильний, розсудливий, відповідальний. У нього завжди горіли очі, коли мова йшла про побратимів. Вони називали його «Вовчик» — за сміливість, рішучість і здатність діяти там, де страшно.
Одного разу понад 100 наших бійців потрапили в оточення. Противник стискав кільце, і кожна хвилина наближала смерть. Тоді Володя сам, уночі, повзком, попри ворожі позиції, добрався до них і організував вихід. Без жодного пострілу. Без втрат. Хлопці вижили — бо він повернувся за ними.
Я знаю: він ніколи не шукав слави. Але був глибоко відданий своїй справі — і своїм людям. Володя не раз прикривав молодих побратимів собою. Робив це мовчки, не чекаючи вдячності. Бо для нього найголовніше було — щоб хлопці повернулися живими.
Після короткої відпустки, в якій він здійснив свою мрію — охрестив нашого новонародженого сина, — він знову вирушив на передову.
Загинув 6 лютого 2015 року в бою, захищаючи взводний опорний пункт поблизу села Рідкодуб (Шахтарський район) Донецької області в районі Дебальцеве, прикривши своїм тілом молодого лейтенанта. Загинув, як жив — гідно, мужньо, з відкритим серцем.
Його смерть — це не просто втрата для родини. Це рана для всіх, хто його знав. Через місяць після загибелі 16 побратимів, яких він врятував, приїхали з передової на його могилу. Щоб сказати: ми живі — бо був він.
Мій чоловік — це тиша, яку не загоїть час. Це гордість. Це приклад, який має залишитися в пам’яті нашої держави.
Прошу Вас, пане Президенте, від імені родини, друзів, побратимів і сотень людей, які пам’ятають Володимира — присвоїти йому звання Героя України (посмертно).
Він — заслуговує. Не за смерть. За життя, яке він віддав заради інших.
З повагою і болем,
Олена Полупанова,
дружина загиблого
Перелік осіб які підписали електронну петицію*
* інформаційне повідомлення про додаткову перевірку голосів
* інформаційне повідомлення про додаткову перевірку голосів
1.
Юдіна Ірина Ігорівна
10 жовтня 2025
2.
Шевченко Ірина Олександрівна
10 жовтня 2025
3.
Боброва Анна Володимирівна
10 жовтня 2025
4.
Вакуленко Людмила Василівна
10 жовтня 2025
5.
Кір'єва Наталя Олександрівна
10 жовтня 2025
6.
Ілюшечкіна Крістіна Валеріївна
10 жовтня 2025
7.
Бортник Ольга Брониславівна
10 жовтня 2025
8.
Ігнацінська Лілія Володимирівна
10 жовтня 2025
9.
Шандурська Людмила Вікторівна
10 жовтня 2025
10.
Гончарова Тетяна Сергіївна
10 жовтня 2025
11.
Чебанова Оксана Петрівна
10 жовтня 2025
12.
Кайгородова Ганна Анатоліївна
09 жовтня 2025
13.
Бєлоногова Ганна Олександрівна
09 жовтня 2025
14.
Черна Наталія Олександрівна
09 жовтня 2025
15.
Ярощак Інна Іванівна
09 жовтня 2025
16.
Бондаренко Оксана Дмитрівна
08 жовтня 2025
17.
Сененко Тетяна Віталіївна
08 жовтня 2025
18.
Ляхова Василина Єгорівна
08 жовтня 2025
19.
Прищепа Анна Василівна
08 жовтня 2025
20.
Шевченко Валентина Віталіївна
08 жовтня 2025
21.
Гільярді Ксенія Василівна
08 жовтня 2025
22.
Яворська Іванна Зеновіївна
07 жовтня 2025
23.
Кісельова Ніла Степанівна
07 жовтня 2025
24.
Левченко Валентина Леонідівна
07 жовтня 2025
25.
Дубіль Сергій Володимирович
07 жовтня 2025
26.
Перетрухіна Оксана Володимирівна
07 жовтня 2025
27.
Кравець Лілія Сергіївна
07 жовтня 2025
28.
Ковток Валентина Костянтинівна
07 жовтня 2025
29.
Ечкенко Ольга Вікторівна
07 жовтня 2025
30.
Нікітіна Юлія Анатоліївна
07 жовтня 2025
1878
голосів з 25000
необхідних
голосів з 25000
необхідних
Статус:
Триває збір підписів
Залишилося 26 днів
Для того, щоб підтримати петицію, необхідно авторизуватися.