№22/251136-еп
Петиція про присвоєння звання Героя України (посмертно) Полупанову Володимиру Івановичу
Автор (ініціатор): Полупанова Олена Петрівна
Дата оприлюднення: 05 серпня 2025
Шановний пане Президенте!
До Вас звертаються дружина та діти загиблого захисника України — Полупанова Володимира Івановича. Чоловіка, батька, сина, воїна, який добровільно став на захист нашої країни і ціною власного життя врятував інших.
Він пішов на війну не за наказом — а за покликом серця. 31 липня 2014 року, не вагаючись, вступив до лав 128-ї Закарпатської гірсько-піхотної бригади. Командир розвідвідділення. Сильний, розсудливий, відповідальний. У нього завжди горіли очі, коли мова йшла про побратимів. Вони називали його «Вовчик» — за сміливість, рішучість і здатність діяти там, де страшно.
Одного разу понад 100 наших бійців потрапили в оточення. Противник стискав кільце, і кожна хвилина наближала смерть. Тоді Володя сам, уночі, повзком, попри ворожі позиції, добрався до них і організував вихід. Без жодного пострілу. Без втрат. Хлопці вижили — бо він повернувся за ними.
Я знаю: він ніколи не шукав слави. Але був глибоко відданий своїй справі — і своїм людям. Володя не раз прикривав молодих побратимів собою. Робив це мовчки, не чекаючи вдячності. Бо для нього найголовніше було — щоб хлопці повернулися живими.
Після короткої відпустки, в якій він здійснив свою мрію — охрестив нашого новонародженого сина, — він знову вирушив на передову.
Загинув 6 лютого 2015 року в бою, захищаючи взводний опорний пункт поблизу села Рідкодуб (Шахтарський район) Донецької області в районі Дебальцеве, прикривши своїм тілом молодого лейтенанта. Загинув, як жив — гідно, мужньо, з відкритим серцем.
Його смерть — це не просто втрата для родини. Це рана для всіх, хто його знав. Через місяць після загибелі 16 побратимів, яких він врятував, приїхали з передової на його могилу. Щоб сказати: ми живі — бо був він.
Мій чоловік — це тиша, яку не загоїть час. Це гордість. Це приклад, який має залишитися в пам’яті нашої держави.
Прошу Вас, пане Президенте, від імені родини, друзів, побратимів і сотень людей, які пам’ятають Володимира — присвоїти йому звання Героя України (посмертно).
Він — заслуговує. Не за смерть. За життя, яке він віддав заради інших.
З повагою і болем,
Олена Полупанова,
дружина загиблого
До Вас звертаються дружина та діти загиблого захисника України — Полупанова Володимира Івановича. Чоловіка, батька, сина, воїна, який добровільно став на захист нашої країни і ціною власного життя врятував інших.
Він пішов на війну не за наказом — а за покликом серця. 31 липня 2014 року, не вагаючись, вступив до лав 128-ї Закарпатської гірсько-піхотної бригади. Командир розвідвідділення. Сильний, розсудливий, відповідальний. У нього завжди горіли очі, коли мова йшла про побратимів. Вони називали його «Вовчик» — за сміливість, рішучість і здатність діяти там, де страшно.
Одного разу понад 100 наших бійців потрапили в оточення. Противник стискав кільце, і кожна хвилина наближала смерть. Тоді Володя сам, уночі, повзком, попри ворожі позиції, добрався до них і організував вихід. Без жодного пострілу. Без втрат. Хлопці вижили — бо він повернувся за ними.
Я знаю: він ніколи не шукав слави. Але був глибоко відданий своїй справі — і своїм людям. Володя не раз прикривав молодих побратимів собою. Робив це мовчки, не чекаючи вдячності. Бо для нього найголовніше було — щоб хлопці повернулися живими.
Після короткої відпустки, в якій він здійснив свою мрію — охрестив нашого новонародженого сина, — він знову вирушив на передову.
Загинув 6 лютого 2015 року в бою, захищаючи взводний опорний пункт поблизу села Рідкодуб (Шахтарський район) Донецької області в районі Дебальцеве, прикривши своїм тілом молодого лейтенанта. Загинув, як жив — гідно, мужньо, з відкритим серцем.
Його смерть — це не просто втрата для родини. Це рана для всіх, хто його знав. Через місяць після загибелі 16 побратимів, яких він врятував, приїхали з передової на його могилу. Щоб сказати: ми живі — бо був він.
Мій чоловік — це тиша, яку не загоїть час. Це гордість. Це приклад, який має залишитися в пам’яті нашої держави.
Прошу Вас, пане Президенте, від імені родини, друзів, побратимів і сотень людей, які пам’ятають Володимира — присвоїти йому звання Героя України (посмертно).
Він — заслуговує. Не за смерть. За життя, яке він віддав заради інших.
З повагою і болем,
Олена Полупанова,
дружина загиблого
Перелік осіб які підписали електронну петицію*
* інформаційне повідомлення про додаткову перевірку голосів
* інформаційне повідомлення про додаткову перевірку голосів
1.
Литвиненко Світлана Михайлівна
05 листопада 2025
2.
Соломончук Вікторія Євгенівна
05 листопада 2025
3.
Романович Іона Миколаївна
05 листопада 2025
4.
Юрків Анастасія Валеріївна
05 листопада 2025
5.
Бородіна Світлана Олегівна
05 листопада 2025
6.
Арділь Галина Петрівна
05 листопада 2025
7.
Кобзиста Юлія Валеріївна
05 листопада 2025
8.
Лаврова Аліна Вікторівна
05 листопада 2025
9.
Гречук Люба Богданівна
04 листопада 2025
10.
Сусла Олександр Олександрович
04 листопада 2025
11.
Сотник Оксана Петрівна
04 листопада 2025
12.
Пипич Зоряна Тарасівна
04 листопада 2025
13.
Усенко Людмила Василівна
04 листопада 2025
14.
Близнюк Микола Миколайович
04 листопада 2025
15.
Кінах Тетяна Анатоліївна
04 листопада 2025
16.
Йовбак Маріянна Михайлівна
04 листопада 2025
17.
Козинська Лариса Миколаївна
04 листопада 2025
18.
Олексенко Катерина Сергіївна
04 листопада 2025
19.
Павленко Ольга Юріївна
04 листопада 2025
20.
Буга Галина Олександрівна
04 листопада 2025
21.
Расторгуєва Лариса Степанівна
04 листопада 2025
22.
Іванюк Юлія Андріївна
04 листопада 2025
23.
Кузьменко Наталія Олексіївна
04 листопада 2025
24.
Медянська Ірина Євгенівна
04 листопада 2025
25.
Коваленко Анна Вадимівна
04 листопада 2025
26.
Яцюк Тетяна Петрівна
04 листопада 2025
27.
Омельчук Лідія Юріївна
04 листопада 2025
28.
Марутяк Оксана Василівна
04 листопада 2025
29.
Пашковська Світлана Ігорівна
04 листопада 2025
30.
Кернична Іванна Іванівна
04 листопада 2025