Шановний Пане Президенте! З великою повагою звертаюсь до Вас та керівників відповідних органів від імені трьох доньок, сина, батьків, дружини та брата з проханням присвоєння найвищого звання «Герой України» (посмертно) для мого татуся Козіка Євгенія Олександровича.

Шановний Пане Президенте! З великою повагою звертаюсь до Вас та керівників відповідних органів від імені трьох доньок, сина, батьків, дружини та брата з проханням присвоєння найвищого звання «Герой України» (посмертно) для мого татуся Козіка Євгенія Олександровича.

Володимир Олександрович!
Народився Козік Євгеній Олександрович 12 грудня 1975 року у місті Красилів Хмельницької області. Навчався в Красилівській гімназії №1, після переведення продовжив навчання у Красилівському ліцеї. Закінчивши школу, навчався в Державному професійно-технічному навчальному закладі, здобув професію електрозварювальника.
З початку повномасштабного вторгнення тричі ходив до військомату. Однак йому відмовляли через те що має посвідчення багатодітного батька.
8 серпня 2023 року добровольцем вступив до лав Збройних Сил України. Проходив військові навчання в Румунії. Служив в складі 13-го окремого мотопіхотного батальйону в 58-й окремій мотопіхотній бригаді імені гетьмана Івана Виговського в/ч А4427, на посадах стрілець-гранатометник, стрілець-снайпер, позивний «Козік».
Виконував бойові завдання по захисту Батьківщини на Донецькому та Харківському напрямках. Здобув нагороду нагрудний знак медаль «Ветеран війни».
За час служби з 31-го грудня 2024 року отримав одну десятиденну відпустку в зв’язву зі звільненням рідного брата Валентина з російського полону, який також боронив рідну землю з 22 лютого 2024 року, однак в результаті обстрілів отримав важкі поранення, потрапив в російський полон та втратив обидві кінцівки ніг. Нині Валентин перебуває на реабілітації.
16 лютого 2025 року життя нашої сім’ї змінилося назавжди. Мій татусь Козік Євгеній Олександрович героїчно загинув на передовій лінії оборони піч час виконання бойового завдання біля селища Гранів Харківської області від важкої самохідно-артилерійської установи ( СУ-152). Ми втратили рідну людину, яка захищала не лише нас – свою родину, а й усіх українців.
У нього залишилися: мама Юлія Францівна та батько Олександр Петрович, донька від першого шлюбу Каріна Євгеніївна, дружина Людмила та діти Аліна, Олександр і Катерина, рідний брат Валентин. Безсумнівно, жодні нагороди не повернуть нам рідну людину. Проте не варто забувати про внесок Євгенія Олександровича у боротьбу з окупантами. Тож наша сім’я, родичі та усі хто знав його, просимо закарбувати це в історії та присвоїти йому звання Герой України (посмертно).
Для нас його найблищих людей, а також його майбутніх нащадків її розгляд і присвоєння звання Герой України (посмертно), буде важливим знаком підтримки від Вас як від гаранта Конституції України, Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України як від Президента України, а також символом вдячності від українців, яких до останнього подиху захищав від російських нападників мій тато.