Прошу Вас розглянути звернення щодо присвоєння Давидуну Валерію Юрійовичу 03 лютого 1999 року народження солдату номер обслуги 1 механізованого відділення 3 механізованого взводу 6 механізованої роти 2 механізованого батальйону військової частини А4718 звання Героя України (посмертно). 30 серпня 2024 року, виконуючи бойове завдання поблизу населеного пункту Шептухівка Курської області Російської Федерації, Валерій поклав своє життя за Україну. Це буде не лише вшанування його пам’яті, а й символом того, що подвиг кожного захисника не забутий.

Шановний пане Президенте,
Звертаюся до Вас із глибоким болем і водночас із надією — як дружина, мати нашої донечки, і невістка людини, яка виховала справжнього Героя.
Мій чоловік, Давидун Валерій Юрійович, загинув, захищаючи Україну, її свободу, її майбутнє. Його вчинок був не просто проявом мужності — це був свідомий вибір людини, яка любила свою родину понад усе, але ще більше — свою Батьківщину.
Мій чоловік, Валерій Давидун, з початку повномасштабного вторгнення в березні 2022 року був мобілізований до лав Збройних Сил України. Він не вагався — пішов захищати свою землю, свою родину, своє майбутнє. Його служба була сповнена гідності, мужності та самопожертви.
Йому випала можливість проходити службу в одному з підрозділів Старокостянтинівської протиповітряної оборони — місці, де щодня захищають небо України.
У військовій частині Валерій пройшов базові навчання зі стрільби, опанував військову дисципліну та з гідністю виконував усі поставлені завдання.
Ситуація на фронті постійно змінювалась, і сил для оборони територій часто не вистачало. Тому в липні 2024 року Валерія знову направили на військові навчання — цього разу в місто Суми, де він продовжив удосконалювати свої навички, щоб ще ефективніше служити державі.
Після завершення навчань Валерія було приєднано до 1-го механізованого відділення 3-го механізованого взводу 6-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону 22-ї окремої механізованої бригади військової частини А4718. У цій частині він не лише забезпечував технічну справність бойової техніки, а й був частиною бойового братерства, яке тримало оборону на передовій.
У найважчі моменти Валерій умів підняти настрій та бойовий дух побратимам — і йому це вдавалося. Його щирість, гумор і любов до життя були джерелом підтримки для багатьох. Особливо запам’яталась його любов до німецької пісні «Was wollen wir trinken» — щойно чув її, одразу підспівував і танцював, даруючи усмішки навіть у найтемніші дні. Саме тому побратими дали йому позивний «Адольф» — як жартівливе, але тепле визнання його характеру.
За час служби Валерій брав безпосередню участь у бойових діях різної складності на Донецькому та Сумському напрямках.30 серпня 2024 року, виконуючи бойове завдання поблизу населеного пункту Шептухівка Курської області Російської Федерації, Валерій поклав своє життя за Україну.
Він був не лише воїном. Він був люблячим татом, який щодня дарував нашій донечці тепло й радість. Він був сином, який ніколи не забував про вдячність і турботу. І він був чоловіком, який щиро вірив у добро, справедливість і силу України.
Прошу Вас розглянути звернення щодо присвоєння моєму чоловіку Валерію Давидуну звання Героя України (посмертно). Це буде не лише вшанування його пам’яті, а й символом того, що подвиг кожного захисника не забутий.

Після себе він залишив матір, дружину з донечкою та брата — людей, які щодня несуть його пам’ять у серці. Для нас він назавжди залишиться прикладом мужності, доброти й незламної віри в Україну.