Прошу Президента України присвоїти звання Героя України (посмертно)моєму батьку, старшому солдату Білому Володимиру Михайловичу, військовослужбовцю 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Шановний пане Президенте України!

Я,донька Сідаченко Валерія Андріївна,Звертаюся до Вас від імені всієї родини Білого Володимира Михайловича,та від себе особисто, з глибокою повагою та щирим проханням — присвоїти звання Героя України (посмертно) моєму батьку, Білому Володимиру Михайловичу, старшому солдату, військовослужбовцю 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.
Білий Володимир Михайлович,гранатометник військової частини А0224,14.06.1978 року народження,родом із маленького села Володимирівка,Кіровоградської області,не залишився байдужим і вступив до лав Збройних сил України в вересні 2024 року,аби захистити своїх рідних та Незалежність і Суверенітет Батьківщини.
До повномасштабного вторгнення батько був вчителем української мови та літератури в звичайній школі в місті Знамʼянка,Кіровоградської області.
В подальшому переїхав до столиці України-м.Київ,де працював на заводі Бетон від Ковальської,на посаді заступника начальника відділу управління по обʼєктах.
Раніше Володимир навіть не мав уявлення про військову службу,але лютий 2022 рік змінив все.Він мав хоббі та мріяв займатися професійно стрибками з парашутом- Парапланеризм.
З самого початку Володимир рішуче був готовий йти і захищати Україну,але його стримував ще на той момент маленький син,мій брат Кирило,якому було на той момент 7 рочків,прохання дружини (мами)Євгенії,та батьки Володимира,які дуже хвилювалися так як Володимир був єдина дитина у родині.
В 2024 році,під час великої мобілізації він скористався можливістю та все таки вступив до лав ЗСУ до військової частини А0224. Білий Володимир Михайлович, проходив службу на посаді гранатометника та виконував бойові завдання, захищаючи державу на Покровському напрямку, у районі селища Іллінка Донецької області. Під час інтенсивних боїв він проявив справжній героїзм, мужність та самопожертву.Без знань та навичок,за 35 днів він освоїв всі необхідні навички та вміння для умов ведення боїв.
Під час масованих скидів гранат з ворожого БПЛА він, ризикуючи власним життям, витягнув двох побратимів із-під ворожого вогню, рятуючи їх від неминучої загибелі. Після цього зв’язок із ним був втрачений.
19 листопада 2024 року його офіційно визнали зниклим безвісти. Згодом виявилося, що країна-агресор утримувала мого батька Володимира в полоні на території Луганської області, приховуючи правду, вводячи в оману та змінюючи його особисті дані, аби приховати факт полону та стан здоров’я. Лише пізніше, після отримання офіційних документів, стало відомо, що 19 березня 2025 року відбувся обмін тіл, серед яких, на превеликий жаль, було і тіло мого батька — Білого Володимира Михайловича. За результатами встановлених фактів стало відомо, що мій батько був жорстоко закатований та вбитий у полоні. Про це страшне повідомлення наша родина дізналася 18 липня 2025 року.

6 вересня 2025 року Володимира Михайловича було з почестями поховано на Алеї Героїв Лісового кладовища в Києві.

Його подвиг, самопожертва, рішучість та відданість Україні є беззаперечним свідченням того, що він гідний найвищого державного визнання. Він врятував життя побратимам, до кінця залишався вірним присязі, мужньо переносив полон і загинув як справжній захисник своєї держави.
Просимо Вас розглянути можливість присвоєння Володимиру Михайловичу Білому звання Героя України посмертно — як символ державної вдячності, як жест справедливості, та як вшанування людини, яка до кінця боролася за свободу, честь і незалежність нашої Батьківщини.
Таке рішення стане не лише визнанням його особистого подвигу, а й важливим сигналом для всіх українських родин, які втратили своїх героїв, що держава пам’ятає, цінує та шанує їхню жертву.

З повагою,
Валерія Андріївна-донька
та родина Білого Володимира Михайловича