Про присвоєння солдату Валерію Замостяному посмертної державної нагороди України

Шановний пане Президенте України!
Звертаюся до Вас із глибоким болем і водночас із надією на справедливість — із
проханням розглянути питання про посмертне нагородження державним
орденом військовослужбовця Збройних Сил України, солдата Замостяного
Валерія Віталійовича, 08.01.2002 року народження, який віддав своє життя,
захищаючи Україну.
Валерій був не просто військовим. Він був Людиною честі, відповідальності та
внутрішньої сили.
Після школи Валерій вступив в Рокитнянський професійний ліцей. Потім вступив
до Міжрегіональної академії управління персоналом і одночасно до Вищої школи
соціальних наук і безпеки м. Лодзь — на заочне відділення. З дитинства був
бездоганною, дуже люблячою та турботливою дитиною. Мати Валерія розповідає,
що він фактично сам виховав свою молодшу сестричку — був їй не тільки за
брата, а й за батька.
Ця його відповідальність, доброта та внутрішня зрілість були помітні всім, хто
його знав, і саме вони згодом сформували воїна, на якого завжди можна було
покластися.
А ще він був люблячим чоловіком. Ми з Валерієм створили сім’ю, яка, на жаль,
проіснувала всього сім місяців — але ці сім місяців стали найбільш світлими,
добрими і щирими в його житті. Він мріяв про родину, дітей, про те, щоб
повернутися з війни й будувати наше спільне майбутнє. Дуже беріг мене,
поважав наш шлюб, ставив сім’ю на найвище місце, бо вірив: саме сім’я — це те,
заради чого варто жити і заради чого він воював. Валерій був тим чоловіком, який
умів любити щиро, без залишку, з повагою і великою ніжністю.
Щойно Валерію виповнилося 18 років, він свідомо та без вагань став на шлях
військової служби. Увесь свій час, сили й душу він присвячував українській армії,
розуміючи важливість своєї місії. Під час служби приєднався до 59-ї окремої
штурмової бригади безпілотних систем, де спочатку обіймав посаду мінометника.
Завдяки своїй наполегливості, дисципліні, розуму та високим особистим і
професійним якостям він у короткий час зріс до оператора безпілотних літальних
апаратів, ставши важливою та надійною частиною підрозділу.
У службовій характеристиці командування військової частини А2960 відзначено його як
бійця з високими морально-етичними якостями, бездоганною дисципліною,
чудовою підготовкою та справжнім професіоналізмом. Він постійно
вдосконалювався, показував приклад іншим, умів приймати зважені рішення
навіть у найскладніших умовах. Валерія поважали, на нього покладалися та
цінували як відважного воїна і щирого побратима.
3 травня 2025 року, під час виконання бойового завдання в районі населеного
пункту Новоолександрівка Донецької області, внаслідок підриву автомобіля на
вибуховому пристрої солдат Замостяний Валерій Віталійович загинув від
множинних вогнепальних осколкових поранень. Він загинув, залишаючись вірним
присязі до останнього подиху. Це була смерть Героя, який до кінця стояв за свою
країну та її майбутнє.
Після тривалого періоду служби Валерій отримав свою першу відпустку і дуже
поспішав додому — до мене, своєї дружини. Він мріяв хоча б на кілька годин
побути поруч після довгих місяців розлуки. Особливо важливим для нього було
те, що саме цього дня у мене був день народження, і він щиро хотів привітати
мене особисто.
Але дорога додому для нього обірвалася. Саме того дня, коли він повертався до
мене, стався вибух, який забрав його життя. Він не встиг доїхати. Не встиг
промовити ті слова, які так хотів сказати. Не встиг подарувати той спокій, який
завжди приносив своїм приходом.
Загибель Валерія — непоправна втрата для мене як дружини, для нашої родини,
для побратимів та для України.
Саме тому я прошу Вас підтримати ініціативу і розглянути питання про
присвоєння солдату Замостяному Валерію Віталійовичу посмертної державної
нагороди України.
Це буде не лише знаком честі для нього, а й важливою моральною підтримкою
для сімʼї та всіх українських воїнів.
Вічна пам’ять Герою.
Слава Україні!
Героям Слава!