Просимо встановити Національний день пам’яті цивільних жертв війни Росії проти України (з 2014 року і доти доки йде війна) та створити державні механізми вшанування, документування й підтримки родин загиблих мирних мешканців.

Війна щоденно забирає життя чоловіків, жінок, дітей і літніх людей, а їхні сім’ї сьогодні залишаються без належної опіки держави. Необхідно забезпечити пам’ять про кожну невинну жертву та створити систему соціальної, психологічної й юридичної підтримки постраждалих родин.

Просимо встановити Національний день пам’яті цивільних жертв війни Російської Федерації проти України (з 2014 року і до завершення агресії) та створити державні інструменти вшанування, документування і підтримки родин, які втратили близьких внаслідок воєнних злочинів.

З 2014 року цивільні громадяни України, а собливо після 24 лютого 2022 року (повномасштабне вторгнення) - чоловіки, жінки, діти, літні люди, люди з інвалідністю - щодня гинуть від ракетних ударів, артилерії, мін, тортур, незаконного утримання, терористичних актів та інших дій агресора. Цивільне населення зазнало катастрофічних втрат, а війна триває й сьогодні.

Попри масштаби трагедії, в Україні досі не існує окремого Національного дня вшанування цивільних жертв війни, а також єдиного Державного реєстру загиблих мирних мешканців, що ускладнює збереження достовірних даних, документування злочинів та увіковічнення пам’яті кожної людини.

Окрім того, родини загиблих цивільних практично позбавлені державної підтримки. Частина з них потребує:
• соціальної допомоги,
• психологічної підтримки,
• юридичної допомоги для документування смерті, фіксації збитків та підготовки матеріалів для майбутніх міжнародних судів,
• консультацій щодо статусів, компенсацій і правових механізмів.

Такі сім’ї опинилися у ситуації, коли вони несуть величезний біль втрати, але відсутність офіційного статусу цивільної жертви війни фактично залишає їх без захисту та уваги держави.

У зв’язку з цим вимагаємо:
1. Встановити Національний день пам’яті цивільних жертв війни, який щороку відзначатиметься офіційно — із загальнонаціональними меморіальними церемоніями та хвилиною мовчання.
2. Створити Державний реєстр цивільних жертв війни, що міститиме базові дані про загиблих (ім’я, дата, місце та обставини смерті) з дотриманням приватності родин.
3. Запровадити програму державної підтримки родин загиблих цивільних, включно з соціальною, психологічною та юридичною допомогою.
4. Розглянути створення Національного меморіалу цивільним жертвам війни у столиці та встановлення регіональних пам’ятних знаків.
5. Забезпечити освітні та інформаційні програми, спрямовані на збереження історичної правди про злочини проти цивільного населення.

Вшанування цивільних жертв — це обов’язок держави перед своїми громадянами, а також важливий елемент національної пам’яті, справедливості та міжнародної правди. Україна має гідно вшанувати кожне життя, забране війною, і підтримати кожну родину, яка втратила свого близького.

Встановлення Національного дня пам’яті цивільних жертв війни є нагальною потребою вже сьогодні, а не після завершення бойових дій. Війна триває, і кожного дня життя втрачають мирні люди — чоловіки й жінки, діти й літні люди, люди з інвалідністю, працівники цивільної інфраструктури. Вони гинуть у власних домівках, на вулицях, у школах, лікарнях, укриттях — у місцях, де не повинна панувати смерть. Ці втрати відбуваються прямо зараз, і держава не може дозволити, щоб пам’ять про цих людей формувалася лише ретроспективно, колись у майбутньому. Вшанування, яке відбувається під час самої трагедії, має значно більшу моральну, історичну і юридичну вагу, ніж пам’ять, створена постфактум.

Сьогодні в Україні досі немає єдиного державного механізму, який би визнавав і зберігав імена цивільних людей, убитих агресором. Відсутність системного підходу створює ризик втрати важливих даних, фрагментарності свідчень і викривлення історичної правди. Кожен день без офіційного реєстру означає, що нові смерті можуть бути задокументовані неповно або зовсім загублені в хаосі війни. Це ускладнює не тільки збереження пам’яті, але й майбутнє міжнародне правосуддя, яке потребує точних і перевірених фактів про злочини проти цивільного населення.

Особливо гостро стоїть питання про родини загиблих. Багато з них опинилися повністю без підтримки держави. Вони втратили близьких так само трагічно, як і родини військових, але при цьому не отримують належної соціальної, психологічної чи юридичної допомоги. Держава має обов’язок не лише пам’ятати про загиблих, а й підтримати тих, хто залишився живим і щодня живе з невимовним болем втрати. Чекати до перемоги означає залишити цих людей наодинці з трагедією в той час, коли вони найбільш вразливі й потребують опори.

Хвилина мовчання, є лише символічним жестом. Вона важлива, але вона не замінює ані державної відповідальності, ані системного вшанування. Символічні дії не можуть підміняти собою політику пам’яті, яка включає фіксацію імен загиблих, підтримку родин, створення меморіалів та офіційних дат, що входять у національну традицію. Гідність цивільних жертв вимагає не одноразових жестів, а постійної присутності їхньої пам’яті в житті суспільства.

Національний день пам’яті потрібен зараз також тому, що суспільство має усвідомити масштабність втрат. Поки в Україні щодня гинуть мирні люди, відсутність офіційної дати робить їхню смерть немов би «невидимою» у загальному інформаційному шумі війни. Офіційне вшанування дозволяє не тільки зберегти імена, але й створити простір для колективної скорботи, солідарності та об’єднання країни перед лицем трагедії.

Гідна пам’ять про цивільних жертв — це не післявоєнна справа. Це моральний обов’язок держави в момент, коли ці жертви продовжують з’являтися щодня. Ми не маємо права чекати. Пам’ять про загиблих, підтримка їхніх родин, документування злочинів і створення національних практик вшанування — це не лише акт людяності, а й крок до справедливості, до збереження історичної правди і до перемоги, яка буде не лише військовою, але й моральною.

З повагою
Родини загиблих цивільних жертв війни.