Шановний пане Президент, прошу розглянути петицію про присвоєння звання Герой України посмертно мужньому воїну Єгорову Валентину Юрійовичу з позивним "МАЕСТРО"

ПАМ’ЯТІ ГЕРОЯ ВАЛЕНТИНА ЄГОРОВА
Єгоров Валентин Юрійович, солдат, водій мотопіхотного відділення мотопіхотного взводу мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону в/ч А5001. Позивний «Маестро».
Його історія розпочалася 15 листопада 1986 року в затишному селі Комарівці Барського району. Хлопчик разом із старшою сестрою Ганною зростав у родині Юрія Миколайовича та Марії Матвіївни, серед мальовничих подільських краєвидів, де кожен пагорб і кожна стежка виховували в ньому щирість та працьовитість. Та головне — він змалечку зростав із Богом у серці. Його глибока віра не була просто формальністю; вона була тим тихим світлом, що скеровувало кожен його крок. Після навчання у рідній Комаровецькій школі, він почав шукати свій шлях у житті, не боячись жодної роботи, але завжди спираючись на християнські цінності.
Валентин мав дивовижну здатність поєднувати в собі земне і духовне. Спочатку він опанував фах тракториста у Кузьминецькому професійному аграрному ліцеї — професію людей, що плекають землю, яку він вважав Божим даром. Проте душа хлопця завжди тягнулася до вищого, прекрасного. Це покликання привело його до стін Барського гуманітарно-педагогічного коледжу імені М. Грушевського. Там він став музикантом, і саме тоді народився справжній «Маестро», який вмів бачити гармонію Творця у кожному звуці.
Музика була його мовою спілкування зі світом. Пізніше він працював у школі села Митки та у клубі села Гайове. Валентин вмів дарувати людям радість, вмів чути небесну мелодію там, де інші бачили тишу. Але пошук істини вів його далі: шукаючи відповіді на найскладніші питання буття, Валентин вступив до семінарії.
Він був глибоко віруючою людиною і щиро готувався стати священником, щоб нести Слово Боже та втішати людські душі. Проте життя поставило перед ним іспит на дієву любов, про яку говорить Євангеліє — хвороба матері. Не вагаючись, він залишив навчання, аби бути поруч із найріднішою людиною. У цьому вчинку був увесь Валентин: жертовний, надійний, готовий до самопожертви заради ближнього.
Він мріяв про просте, «тихе» щастя. У 2023 році Господь подарував йому зустріч із коханою Тетяною — вони поєднали свої долі у шлюбі, сподіваючись разом будувати майбутнє, сповнене молитви та спокою. Валентин мріяв про власний дім, де панував би затишок. Але коли над Україною нависла чорна тінь війни, християнське сумління не дозволило йому стояти осторонь. Маестро змінив інструменти на автомат, а цивільну автівку — на важке кермо військового автомобіля у складі в/ч А5001.
На фронті його віра стала його щитом. Побратими знали: Валентин — людина чистої душі, яка навіть у пеклі обстрілів зберігала внутрішній мир. Тепер він «диригував» своєю автівкою на небезпечних дорогах, рятуючи життя інших, вірячи, що кожен його рейс — під покровом Вищих Сил. Замість партитур перед ним були складні карти Донеччини, а замість церковних піснеспівів — гуркіт канонади.
Його останнім рубежем став Покровський напрямок. Поблизу населеного пункту Котлине 20 січня 2025 року Валентин виконав своє останнє бойове завдання. Того дня зв’язок із «Маестро» урвався. Почалася довга, болісна пауза довжиною в місяці молитви та невідомості. Лише у травні страшна звістка підтвердилася: воїн повернувся додому «на щиті».
Валентин Єгоров залишиться в пам’яті як людина надзвичайної доброти та непохитної віри. Дім, який він не встиг добудувати на землі, тепер чекає на нього у Небесному Царстві, де немає ні болю, ні печалі. А тут, на землі, ми завжди пам’ятатимемо нашого Маестро, який віддав найдорожче — своє життя — заповіддю любові до свого народу.
Світла пам’ять Герою. Його молитва і його мелодія тепер вічно звучать у шумі вітру над рідними Комарівцями.