Прошу Президента України присвоїти найвище державне звання — Герой України (посмертно) моєму чоловікові, солдату Ковалю Дмитру Віталійовичу, військовослужбовцю 4-ї бригади оперативного призначення Рубіж Національної гвардії України.

Шановний пане Президенте України!!!!
Я, дружина загиблого військовослужбовця Коваля Дмитра Віталійовича, звертаюся з проханням присвоїти моєму чоловікові найвище державне звання — Герой України (посмертно).

Мій чоловік, Коваль Дмитро Віталійович, народився 4 червня 2000 року в місті Обухів. Закінчив Обухівську загальноосвітню школу №4, після чого вступив до Київського національного університету культури і мистецтв на спеціальність оператора кіно та телебачення. Проте, коли Батьківщина потребувала захисту, Дмитро обрав шлях воїна та підписав контракт із Національною гвардією України. Навіть продовжуючи навчання заочно, він сумлінно ніс службу та залишався відданим своєму обов’язку.

З першого дня повномасштабного вторгнення ,виконував завдання в 27 Печерській бригаді .З 20.11.24-01.02.25 був відряджений гранатометником з цією бригадою в с.Стельмахівку Харківської обл.Після чого 2025 року перевівся в 4 оперативну бригаду Рубіж .Весь час знаходився в зоні бойових дій в таких населених пунктах як с. Надія Сватівського району Луганської області, с. Лозова Ізюмського району
Харківської області, с. Колодязі Краматорського району, м. Добропілля, с. Заповідне, с. Мирноград Покровського району Донецької області.Працював на таких гарматах як Д-20,Д-30,МСТА.Також в цей період ,виконував бойові завдання на броньованому багатоцільовому тягачі МТ-ЛБ. Під час цих завдань ,виконував евакуаційні дії як з технікою ,так і з особовим складом .Проявляв завжди мужність і відвагу . Побратими знали його за позивним «Lavok». Для них він був не просто воїном, а людиною, яка завжди першою приходила на допомогу, не боялася брати відповідальність і ніколи не залишала своїх товаришів у біді.

Він мав золоті руки, добре серце і завжди допомагав людям безкорисливо. На фронті , у час, коли не перебував на позиціях, він обслуговував бойову техніку, ремонтував військові автомобілі та допомагав підтримувати боєздатність підрозділу. Командири неодноразово відзначали його професіоналізм, мужність та самовідданість. За свою службу він отримав статус ветерана війни.

Але найбільше Дмитро любив свою родину. У 2023 році ми одружилися та будували спільне майбутнє. Він був найкращим чоловіком і батьком. Мій син Артем став для нього як рідний і був його гордістю, а народження донечки Аделіни стало для нього справжнім дивом. Дмитро спеціально приїхав у короткострокову відпустку, щоб бути поруч під час пологів. Він тримав нашу донечку на руках, доглядав за нею, не міг намилуватися її усмішкою. Він жив нашими дітьми та мріяв бачити, як вони ростуть, роблять перші кроки, йдуть до школи, стають дорослими.

На жаль, цим мріям не судилося здійснитися.

24 травня 2026 року поблизу міста Добропілля Покровського району Донецької області ворожий FPV-дрон атакував колону, у складі якої перебував Дмитро. Він загинув, виконуючи свій військовий обов’язок, до останнього подиху залишаючись вірним Україні, своєму народові та військовій присязі.

Моєму чоловікові назавжди залишиться 25 років. Наша донечка була поруч із татом лише півтора місяця свого життя. Вона не запам’ятає його голосу, його обіймів і його безмежної любові. Мій син ростиме без батька, яким Діма став для нього. А я все життя житиму з болем втрати людини, яка була моєю опорою, моїм коханням і моїм майбутнім.

Я прошу вшанувати подвиг мого чоловіка та присвоїти Ковалю Дмитру Віталійовичу звання Героя України (посмертно). Він віддав найдорожче — своє життя — за свободу та незалежність нашої держави, за мирне майбутнє своїх дітей і всіх українців. Його мужність, відданість військовому обов’язку та жертовність заслуговують на найвищу державну нагороду і вічну пам’ять у серцях українського народу.