Петиція про присвоєння звання «Герой України» (посмертно) Карачову Олександру Вікторовичу

Шановний пане Президенте України!
Звертаємося до Вас з проханням присвоїти найвище державне звання «Герой України» (посмертно) військовослужбовцю Карачову Олександру Вікторовичу, який віддав найдорожче — власне життя — за незалежність, свободу та майбутнє України.
Олександр Вікторович Карачов народився 23 березня 1972 року в селі Воронівка Путивльського району Сумської області. Зростав у простій працьовитій родині, де змалку був вихований у любові до рідної землі, чесності, повазі до людей та відповідальності.
У 1987 році закінчив Мазівську восьмирічну школу, а в 1989 році — Путивльську загальноосвітню школу №1. У 1990 році був призваний на строкову військову службу. Після її завершення повернувся додому, здобув професію водія та багато років сумлінно працював у колгоспі «Мир» села Мазівка. Односельці знали його як чесного, працьовитого, порядного і щирого чоловіка, який завжди приходив на допомогу людям.
У 1993 році Олександр Вікторович створив сім’ю. Разом із дружиною Євгенією вони прожили багато щасливих років, виховали двох синів, яких він безмежно любив і якими щиро пишався. Для нього сім’я була найбільшою цінністю. Він мріяв бачити своїх дітей щасливими, дочекатися онуків, жити поруч із рідними під мирним українським небом.
Та війна безжально перекреслила всі його мрії.
02 січня 2024 року Олександр Вікторович став до лав Збройних Сил України. Він не шукав легкого шляху і не ховався за чужими спинами. Він свідомо став на захист своєї Батьківщини, своїх дітей, своєї родини і кожного українця.
Проходив службу на посаді стрільця обслуги механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону.
У складі військової частини А4349 у період з 24 квітня по 30 червня 2024 року безпосередньо брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв’язку зі збройною агресією Російської Федерації проти України. Виконував бойові завдання в районах населених пунктів Дружелюбівка Борівського району Харківської області, Макіївка та Невське Сватівського району Луганської області.
Саме там, на передовій, у найважчих боях, Олександр Вікторович отримав поранення. Але навіть після цього він не залишив військову службу. Пройшовши лікування, він добровільно повернувся до виконання бойових завдань, адже понад усе вважав своїм обов’язком захищати Україну та своїх побратимів. Цей вчинок став справжнім проявом його незламності, мужності та вірності військовій присязі.
Після цього продовжив службу у складі військової частини А3283, виконуючи бойові завдання на Курському напрямку.
Серед побратимів Олександр Вікторович мав позивний «Батя». Цей позивний він заслужив не випадково. Для військових він був старшим товаришем, мудрим порадником, людиною, яка підтримувала, допомагала і ніколи не залишала своїх. Йому довіряли, його поважали, за ним ішли.
06 березня 2025 року, під час виконання бойового завдання поблизу села Мала Локня Суджанського району Курської області, внаслідок штурмових дій ворога Олександр Вікторович загинув. До останнього подиху він залишався вірним військовій присязі, своєму народові та Україні.
Після того бою він тривалий час вважався зниклим безвісти. Його рідні жили між надією і відчаєм. Щодня чекали дзвінка, молилися і вірили, що він живий і обов’язково повернеться додому.
Найболючіше це очікування переживала його дружина Євгенія. Важка хвороба та невимовний душевний біль не залишили їй сил. Вона відійшла у вічність, так і не дочекавшись свого чоловіка. До останнього подиху вона вірила, що її Олександр живий. Вона так і не дізналася, що її коханий назавжди залишився на полі бою…
10 липня 2026 року Олександра Вікторовича Карачова з усіма військовими почестями поховали на Алеї Слави міста Путивль.
Йому назавжди залишилося 52 роки.
Війна забрала у двох синів люблячого батька. У літньої матері — найдорожчого сина. У рідних — добру і щиру людину. А Україна втратила свого мужнього Захисника.
Олександр Вікторович не встиг обійняти своїх синів після війни. Не дочекався мирного ранку вдома. Не побачив, як подорослішають його діти. Не дочекався онуків, про яких так мріяв.
Але він зробив усе, щоб майбутнє було в інших українських родинах. Він віддав своє життя, щоб українські діти могли жити під мирним небом, щоб український народ залишався вільним, щоб Україна жила.
Його життя обірвала війна, але не змогла забрати його честь, мужність, людяність і безмежну любов до Батьківщини.
Просимо Вас, пане Президенте України, почути голос його синів, літньої матері, рідних, друзів, побратимів та всіх небайдужих українців і присвоїти Карачову Олександру Вікторовичу найвище державне звання «Герой України» (посмертно). Це буде справедливим визнанням його подвигу, самопожертви та безмежної відданості Україні.
Він не повернувся додому, щоб повернулися інші. Він віддав своє життя, щоб жили ми. Його подвиг не має права бути забутим. Ім’я Олександра Вікторовича Карачова назавжди має бути вписане в історію України як ім’я справжнього Героя.
Герої не вмирають. Вони живуть у пам’яті народу, у серцях своїх дітей, у вдячності майбутніх поколінь і в кожному вільному українському світанку.
Вічна пам’ять Герою України! Слава Україні!