Про присвоєння звання Героя України (посмертно) Стечишину Михайлу Юрійовичу

Стечишин Михайло Юрійович народився 27 липня 1988 року в селі Зубра Львівської області. Тут він народився, виріс, навчався, працював, створив свою сім’ю та жив своє життя.

Михайло навчався у Зубрянському ліцеї Солонківської сільської ради. Згодом здобув професійну освіту у Державному професійно-технічному навчальному закладі «Міжрегіональне вище професійне училище автомобільного транспорту та будівництва». Проходив військову строкову службу.

У мирному житті Михайло був працьовитою людиною, яка чесно працювала та дбала про свою родину. Працював інкасатором в Управлінні поліції охорони у Львівській області, згодом — охоронцем у Державній установі «Львівська виправна колонія (№48)» та Державній установі «Табір для тримання військовополонених “Захід 4”».

Для своїх рідних Михайло був людиною, на яку завжди можна було покластися. Щирий, добрий, справедливий і працьовитий. Люблячий та турботливий чоловік, батько, син, брат і вірний друг. Він любив працювати, займався сільським господарством, дбав про свою сім’ю та жив звичайним життям людини, яка мала свої плани, мрії та майбутнє.

Та з початком повномасштабного вторгнення російської федерації Михайло став на захист України.

Він боронив територіальну цілісність, суверенітет і незалежність нашої держави на Донецькому напрямку у складі 225-го окремого штурмового полку Сухопутних військ Збройних Сил України. Виконував обов’язки стрільця-санітара, щодня перебуваючи там, де захист України вимагав мужності, витримки та готовності ризикувати власним життям.

Михайло був нагороджений нагрудним знаком «Ветеран війни».

2 квітня 2024 року в районі міста Часів Яр Донецької області Михайло виконував бойове завдання. Під час його виконання противник здійснив мінометний обстріл.

Саме тоді обірвалося життя Михайла Стечишина.

Він загинув, захищаючи Україну, залишившись вірним військовій присязі та своєму обов’язку. Він віддав своє життя за те, щоб його рідна Зубра, його сім’я, його діти та всі ми мали можливість жити у вільній і незалежній Україні.

Михайло не встиг побачити, як виростуть його діти. Не встиг здійснити всі свої плани та мрії, провести ще багато років поруч із дружиною, матір’ю, рідними та друзями. Його життя обірвалося на війні, але пам’ять про нього назавжди залишиться з тими, хто його любив.

У Михайла залишилися мати, дружина, донька, двоє синів, сестра з сім’єю, брат та рідні.

Для його дітей він назавжди залишиться татом. Для дружини — коханим чоловіком. Для матері — сином, якого неможливо замінити. Для братів і сестри — рідною людиною. Для друзів і побратимів — людиною, яку пам’ятатимуть.

А для України Михайло Стечишин назавжди залишиться одним із тих, хто у найважчий для держави час не залишився осторонь.

Він міг залишитися вдома. Міг думати лише про власну безпеку та свою сім’ю. Але обрав захищати Батьківщину.

Його вибір мав найвищу ціну — власне життя.

Ми не можемо повернути Михайла його дітям, дружині, матері та рідним. Але можемо зробити все, щоб його ім’я не було забуте, а його жертовність була гідно оцінена державою.

Михайло Юрійович Стечишин віддав своє життя за Україну, за її незалежність, свободу та майбутнє.

Враховуючи його мужність, самовідданість, сумлінне виконання військового обов’язку, відданість українському народові та жертовність у захисті України, просимо присвоїти Стечишину Михайлу Юрійовичу звання Героя України (посмертно).

Це буде не лише найвищою державною відзнакою його подвигу. Це буде знаком вдячності чоловікові, який віддав найдорожче заради своєї держави та майбутнього своїх дітей.

Пам’ятаємо. Шануємо. Не забудемо.

Вічна пам’ять Михайлу Стечишину — Захиснику України.

Герої не вмирають.

Слава Україні!