Присвоєння звання Героя України Кушнаренку Євгенію Анатолійовичу (посмертно) за мужність, самопожертву,та захист України

Я Кушнаренко Христина Олександрівна звертаюся до Вас із проханням присвоїти - звання Героя України (посмертно) моєму чоловікові - Кушнаренку Євгенію Анатолійовичу, 25.07.1991р.н. уродженцю Чернівецької області (слщ.Глибока).


Він обіцяв повернутися…

Є люди, яких життя випробовує ще з перших років, ніби перевіряє, скільки болю може витримати маленьке серце. Таким був Євгеній Кушнаренко. Він народився 25 липня 1991 року в селі Індустріальне Херсонської області. Його дитинство не було схоже на безтурботну казку. Коли хлопчикові виповнилося лише вісім років, помер його батько, а ще через два роки він назавжди втратив маму.

У десятирічному віці Женя залишився круглим сиротою. Його усиновив дядько, однак доля розпорядилася по-своєму, і згодом хлопець потрапив до Садівського інтернату. Там він навчився бути сильним, мовчазним і самостійним.

Він ніколи не скаржився на життя, не просив жалю й не звинувачував долю за те, що вона так рано забрала в нього найдорожчих людей. Після закінчення інтернату Євгеній вступив до Цюрупинського професійного ліцею, де здобув професію електрика.

Закінчивши навчання, приїхав до сестри на Буковину, працював будівельником, не боявся жодної роботи й чесною працею заробляв на життя, мріючи лише про одне — створити родину, якої сам був позбавлений у дитинстві. У 2013 році доля подарувала нам зустріч. Я поїхала до подруги в гості, і саме там ми випадково познайомилися в одній компанії.

Тоді я навіть не здогадувалася, що цей скромний, добрий і сором'язливий хлопець стане моїм чоловіком і найбільшою любов'ю мого життя. Згодом Женя дізнався мій номер телефону, знайшов, де я живу, і одного дня просто прийшов до мене в гості. Так почалася наша історія кохання. Майже рік ми зустрічалися, а 25 лютого 2014 року стали чоловіком і дружиною.

Ми були щасливими не тому, що мали багато, а тому, що мали одне одного. У нашому домі завжди було людно, часто збиралися друзі, лунав сміх, а Женя дуже любив займатися електронікою, міг годинами ремонтувати різну техніку, майструвати й знаходити рішення там, де інші вже опускали руки. Коли я завагітніла нашою першою дитиною, ми вирішили жити окремо й переїхали до Глибоки.

Тут народилося наше найбільше щастя — троє синів: Олександр, Кирило та Даніїл. Для дітей він був найкращим татом у світі. Він носив їх на руках, грався з ними, навчав усього, що знав сам, і дуже хотів подарувати своїм хлопчикам таке дитинство, якого сам ніколи не мав.

Він багато працював на будівництві, копав криниці, прокладав каналізації, повертався додому втомлений, але ніколи не відмовляв людям у допомозі.

Якщо хтось потребував підтримки, Женя завжди був поруч. Він був людиною великого серця, добрим, щирим, відкритим і працьовитим. Коли почалася повномасштабна війна, він довго мовчав, дивився новини, важко зітхав і переживав за Україну. Одного дня він сказав мені лише одну фразу: «Я не можу сидіти вдома». 3 березня 2022 року Євгеній добровольцем пішов захищати Батьківщину.

Я пам'ятаю той день до найменших дрібниць. Пам'ятаю його очі, останні обійми, погляд наших дітей, які ще не розуміли, чому тато їде. Він усміхався, а я вже тоді відчувала страх.

Після навчання у Вінниці він був зарахований до 9938 прикордонного загону швидкого реагування Карпатського загону й понад півтора року виконував бойові завдання на Харківщині. Повернувшись додому, він міг залишитися з нами, виховувати дітей, жити мирним життям, але війна не відпускала його серце.

Через рік він знову сказав, що не може залишити побратимів, і повернувся до війська. 9 квітня 2024 року був зарахований до навчального центру «Десна», а з 22 квітня по 27 травня проходив навчання у Великій Британії, де здобув кваліфікацію стрільця третього класу.

Після цього його направили на Курський напрямок. Їх було десятеро, але вже через місяць живими залишилися лише двоє. Ризикуючи власним життям, Женя вивів із пекла свого побратима та ще одного військового на українську територію, подарувавши їм шанс жити.

Після ротації він перевівся до Національної гвардії України, до бригади «Червона Калина», у протитанковий підрозділ. З 26 грудня 2024 року виконував бойові завдання на Донеччині. Із двох виходів він повернувся, а третій став останнім.

10 березня 2025 року ми говорили перед його виїздом на бойове завдання. Куди саме він вирушає, не сказав. Лише попросив берегти дітей. 18 березня ми почулися востаннє. У його голосі було чути втому, тривогу й дивне передчуття. Я говорила про дітей, про дім, про звичайні речі, щоб хоч на кілька хвилин повернути його думками до нас.

Після тієї розмови настала тиша. День, другий, третій, тиждень... Я без кінця телефонувала, писала повідомлення, вдивлялася в екран телефону й чекала, що ось зараз побачу його ім'я, почую знайоме: «Не хвилюйся, у мене все добре». Але телефон мовчав. 30 березня 2025 року надійшло страшне повідомлення — Євгеній Кушнаренко зник безвісти поблизу села Єлизаветівка Покровського району Донецької області.

Відтоді почалися найважчі місяці мого життя. Я зверталася до Червоного Хреста, поліції, СБУ, ТЦК, шукала будь-яку інформацію, хапалася за кожну надію, за кожен дзвінок, за кожне повідомлення. Увечері діти запитували мене, коли повернеться тато, а я, стримуючи сльози, відповідала, що він обов'язково прийде додому, бо не мала права забрати у них віру. Коли вони засинали, я тихо плакала, щоб вони не чули.

Я засинала з телефоном у руках і прокидалася від кожного звуку, боячись пропустити дзвінок і водночас боячись його почути. Кожен день починався молитвою і завершувався молитвою. Я жила тільки надією. 18 грудня 2025 року під час обміну повернули тіло мого чоловіка.

Але навіть тоді залишалася ще довга й болісна дорога очікування результатів ДНК-експертизи. Пів року між надією і страшною правдою здавалися вічністю. Коли підтвердився збіг ДНК із нашими дітьми, світ остаточно розсипався на тисячі уламків. 29 травня 2026 року ми провели Євгенія в останню земну дорогу.

Його поховали на Алеї Слави у Глибоці. Троє маленьких синів стояли біля труни свого тата й ще не могли зрозуміти, чому він більше не усміхнеться, не обійме їх, не повернеться додому. Дивлячись на них, я зрозуміла, що тепер повинна бути для них і мамою, і татом.

Але я зроблю все, щоб вони завжди пам'ятали, якою людиною був їхній батько. Вони знатимуть, що він пережив сирітство, ніколи не озлобився, чесно працював, допомагав людям, рятував побратимів, понад усе любив свою сім'ю і до останнього подиху залишався вірним Україні. Тепер він спочиває на Алеї Слави, але для нас він не лише в граніті.

Він живе у світлинах, у дитячих усмішках, так схожих на його, у кожному нашому спогаді, у кожній молитві, у кожному битті наших сердець. Бо справжня любов не помирає.

Вона просто переходить у вічність. І поки його сини вимовлятимуть слово «тато», поки я приходитиму до нього з квітами, поки люди пам'ятатимуть його доброту, мужність і жертовність, доти житиме й він. Не поруч із нами, а назавжди — у наших серцях.

Євген був справжнім войном,батьком трьох дітей, надійним побратимом та вірним сином своєї країни. Своєю самопожертвою він довів, що заслуговує на державну винагороду.

Вважаю, що Кушнаренко Євгеній Анатолійович заслуговує на те, щоб його ім'я було в історії України як Героя.

Прошу Вас, шановний пане Призеденте, розглянути цю петицію та присвоїти Кушнаренку Євгенію Анатолійовичу звання Героя України (посмертно).

Слава Україні! Героям Слава!