Про присвоєння звання «Герой України» (посмертно) Зубу Богдану Миколайовичу

Шановний пане Президенте України!

Просимо Вас присвоїти звання Героя України (посмертно) Зубу Богдану Миколайовичу — мужньому захиснику України, який віддав своє життя за свободу та незалежність нашої держави, за свою родину, за своїх побратимів і за майбутнє своїх дітей.

Зуб Богдан Миколайович народився 11 січня 1983 року.

Він був люблячим чоловіком, батьком, сином, братом і другом.
Людиною, яку любили й чекали вдома.

У січні 2023 року Богдан був мобілізований до лав Збройних Сил України.

Він служив у складі артилерійського підрозділу військової частини А2582, виконував бойові завдання та захищав Україну там, де щодня доводилося дивитися смерті в очі.

За час служби Богдан був відзначений нагородами та подяками за сумлінне виконання військового обов’язку.

Але найважливішим свідченням його відданості Україні став не документ і не нагорода.

Його вчинки.

Під час служби Богдан отримав поранення. Він переніс операцію та пройшов тривалу реабілітацію.

Після цього за станом здоров’я його було визнано непридатним до військової служби.

Здавалося б, на цьому він мав право сказати:

«Я зробив усе, що міг. Тепер я можу повернутися додому».

У нього була дружина.
Була дитина.
Був дім, куди його чекали.

Він міг залишитися.

Але Богдан повернувся.

Повернувся до своїх побратимів.

Не тому, що його змусили.
Не тому, що не знав, наскільки небезпечно там залишатися.

Він повернувся, бо не зміг залишити своїх.

Він відчував, що повинен бути поруч із тими, з ким разом пройшов цей шлях. З тими, з ким ділив небезпеку, страх, втому, біль і відповідальність.

Він не зміг залишити їх самих.

І це рішення багато говорить про людину, якою був Богдан.

Він міг обрати себе.

Але обрав побратимів.

Міг залишитися вдома.

Але повернувся туди, де був потрібен.

Міг думати лише про власне життя.

Але думав про тих, хто залишався поруч із ним на війні.

І саме там, серед своїх побратимів, він залишився до останнього.

10 березня 2026 року, виконуючи військовий обов’язок із захисту України, Богдан загинув.

Загинув захисник.

Загинув чоловік.

Загинув батько.

Загинув син.

Загинув брат.

Загинув друг.

І в один день цілий світ його родини змінився назавжди.

Його дружина більше не дочекається того дзвінка.

Не почує: «Я вже їду додому».

Не буде зустрічі після довгої розлуки.

Не буде спільних планів, розмов, поїздок, звичайних сімейних вечорів.

Бо війна забрала в неї чоловіка.

А в його сина — тата.

Його маленький син буде рости.

Він буде ставити запитання.

Він буде дивитися на фотографії.

Він буде шукати тата у спогадах, у розповідях рідних, у речах, які залишилися після нього.

І колись він запитає:

«Яким був мій тато?»

Ми хочемо, щоб відповідь на це питання була не лише від його мами, бабусі, дідуся чи друзів.

Ми хочемо, щоб на це питання відповіла держава, яку він захищав.

Щоб його син знав:

Твій тато був Героєм.

Він не залишив Україну тоді, коли міг повернутися додому.

Він не залишив своїх побратимів.

Він повернувся після поранення.

Він повернувся туди, де щодня існувала небезпека.

І він віддав своє життя за те, щоб ми могли жити, ростити своїх дітей, будувати свої плани та називати Україну своєю державою.

7 серпня 2026 року Богдана поховали у рідному селі.

Поховали людину, яка мала ще стільки всього прожити.

Чоловіка, який мав старіти поруч із дружиною.

Батька, який мав бачити, як росте його син.

Сина, який мав ще багато разів приїхати до своїх батьків.

Друга, з яким мали бути ще зустрічі, розмови й жарти.

Але його майбутнє обірвала війна.

Ми не можемо повернути Богдана.

Не можемо повернути його родині.

Не можемо стерти біль його дружини, батьків, сина, рідних і друзів.

Але ми можемо зробити інше.

Ми можемо не дозволити, щоб його подвиг залишився просто рядком у документах.

Щоб через роки його син не почув лише:

«Твій тато загинув на війні».

Він має знати більше.

Твій тато захищав Україну.
Твій тато був поранений і повернувся до своїх побратимів.
Твій тато не залишив їх.
Твій тато віддав своє життя за Україну.

Твій тато — Герой України.

Саме тому просимо Вас, пане Президенте України, присвоїти Зубу Богдану Миколайовичу звання Героя України (посмертно) — за особисту мужність і героїзм, виявлені під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, за відданість Українському народові, незламність, самовідданість та жертовність.

Богдан уже зробив свій вибір.

Він обрав Україну.

Обрав своїх побратимів.

Обрав залишитися там, де був потрібен.

І заплатив за цей вибір найвищу ціну — власним життям.

Тепер ми просимо зробити свій вибір нас.

Не пройти повз.
Не перегорнути.
Не залишити це ім’я серед тисяч інших.

Підтримайте петицію про присвоєння Зубу Богдану Миколайовичу звання Героя України (посмертно).

Для когось це буде лише один підпис.

Для його дружини — знак, що її чоловіка пам’ятають.

Для його батьків — знак, що подвиг їхнього сина побачили.

Для його побратимів — знак, що їхнього брата по зброї не забули.

А для його сина це може стати відповіддю на питання, яке він одного дня обов’язково поставить:

«Чи пам’ятає Україна мого тата?»

Так.
Пам’ятає.
Бо Україна називає його Героєм.

Зуб Богдан Миколайович.

Назавжди чоловік.
Назавжди батько.
Назавжди син.
Назавжди побратим.
Назавжди наш захисник.
Назавжди — Герой України.

Вічна пам’ять і шана Захиснику України.

Герої не вмирають.