Прошу присвоїти звання Герой України (посмертно) капітану Національної гвардії України Головному Миколі Миколайовичу, позивний «Пастор» (військове звання «капітан» присвоєно посмертно), військовослужбовцю військової частини 3005 — 5-ї Слобожанської бригади Національної гвардії України, який віддав своє життя, захищаючи незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України.

Шановний пане Президенте України!
Я, дружина загиблого Захисника України, звертаюся до Вас із проханням присвоїти найвище державне звання Герой України (посмертно) моєму чоловікові — Головному Миколі Миколайовичу, позивний «Пастор», військовослужбовцю Національної гвардії України, який віддав своє життя, захищаючи незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України.
Головний Микола Миколайович народився 6 вересня 1981 року.
Служба в Національній гвардії України була частиною його життя ще задовго до повномасштабної війни.
У 1999–2001 роках Микола проходив строкову військову службу в лавах Національної гвардії України, а з 2001 по 2005 рік продовжив службу за контрактом.
Після початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації він не залишився осторонь.
3 серпня 2022 року Микола був призваний на військову службу за мобілізацією та знову став на захист України.
На момент загибелі старший лейтенант Головний Микола Миколайович проходив військову службу у військовій частині 3005 — 5-й Слобожанській бригаді Національної гвардії України. Після смерті наказом йому було посмертно присвоєно чергове військове звання — капітан.
Відтоді розпочався його важкий бойовий шлях.
Малі Проходи. Балаклія. Куп’янський напрямок. Серебрянські ліси поблизу Кремінної. Кліщіївка. Торецький напрямок.
За цими назвами — не просто населені пункти на карті України. Це бойові завдання, оборона української землі, звільнення територій, постійна небезпека та відповідальність за життя людей.
Микола разом зі своїми побратимами брав участь у звільненні українських територій, тримав оборону та виконував бойові завдання на найскладніших напрямках.
Під час бойових дій він допомагав евакуйовувати побратимів, залишався поруч зі своїм підрозділом та продовжував виконувати поставлені завдання.
Він пройшов шлях військовослужбовця до офіцера і командира.
Для своїх побратимів він був «Пастором».
Цей позивний став частиною його бойового шляху, його служби та пам’яті про нього.
Як командир Микола ніс відповідальність не тільки за виконання бойових завдань, а й за людей, які були поруч із ним. Він знав справжню ціну війни, але продовжував виконувати свій військовий обов’язок і захищати Україну.
Останнє бойове завдання
26 липня 2026 року близько 10:40 під час виконання бойового завдання із захисту Батьківщини на ПВ «Парламент» поблизу села Малі Проходи Харківського району Харківської області старший лейтенант Микола Головний отримав надзвичайно тяжкі множинні бойові поранення внаслідок детонації невідомого вибухового пристрою поблизу групи військовослужбовців.
Це бойове завдання стало для Миколи останнім.
Після поранення почалася ще одна його боротьба — боротьба за власне життя.
Лікарі робили все можливе. Микола переніс тяжке лікування та оперативні втручання.
Сімнадцять днів він боровся за життя.
Але отримані під час виконання бойового завдання поранення виявилися надзвичайно тяжкими.
12 серпня 2026 року серце Миколи зупинилося.
Йому назавжди залишилося 44 роки.
15 серпня 2026 року Миколу Головного, позивний «Пастор», поховали на Алеї Слави 18-го кладовища міста Харкова.
Для держави він був військовослужбовцем, офіцером і командиром.
Для побратимів — «Пастором».
А для нас він назавжди залишиться коханим чоловіком і татом наших дітей.
Він пішов захищати Україну, щоб його діти могли жити у вільній державі.
Наші діти ростимуть без батька. Він уже не побачить, як вони дорослішають, не почує їхніх перемог, не зможе підтримати їх у важкі хвилини, обійняти та сказати, що все буде добре.
Але вони завжди повинні знати, ким був їхній батько і заради чого він віддав своє життя.
Він захищав свою землю.
Він захищав свою родину.
Він захищав своїх дітей.
Він захищав Україну.
Ми не можемо повернути дітям батька.
Я не можу повернути собі чоловіка.
Мати не може повернути сина.
Побратими не можуть повернути свого «Пастора».
Але держава може зробити так, щоб ім’я людини, яка віддала за Україну найдорожче — власне життя, — назавжди залишилося в її історії.
Микола не йшов на війну заради нагород чи слави.
Він просто робив те, що вважав своїм обов’язком: стояв на захисті України, тримав оборону разом із побратимами, допомагав своїм, командував людьми та до останнього виконував свій військовий обов’язок.
Для мене як для дружини жодна нагорода не поверне коханого чоловіка. Нашим дітям жодне звання не поверне тата.
Але для нас надзвичайно важливо, щоб держава, якій він віддав роки служби, сили, здоров’я і зрештою власне життя, гідно вшанувала його подвиг.
Тому звертаюся до Вас, пане Президенте України, та до всіх небайдужих громадян України з проханням підтримати цю петицію.
Прошу присвоїти капітану Національної гвардії України Головному Миколі Миколайовичу, позивний «Пастор» (військове звання «капітан» присвоєно посмертно), військовослужбовцю військової частини 3005 — 5-ї Слобожанської бригади Національної гвардії України, найвище державне звання — Герой України (посмертно).
Він віддав Україні своє життя.
Нехай Україна збереже його ім’я назавжди.
Вічна пам’ять.
Вічна слава Захиснику України.
Герої не вмирають