Присвоїти молодшому сержанту Валерію Колєснікову орден «За мужність» III ступеня (посмертно)

Я, Ярослава Колєснікова, дружина молодшого сержанта Валерія Колєснікова, прошу підтримати цю петицію і підписати її.

Мій чоловік прагнув перемоги і робив все можливе для цього.Валерій врятував багато життів ,але своє віддав виконуючи завдання.Я прошу державу визнати це так, як він на це заслуговує: присвоїти йому орден «За мужність» III ступеня посмертно.

---

Валерій Колєсніков служив командиром радіолокаційної станції в 1230 Окремому інженерно-технічному полку Сил підтримки Збройних Сил України. Він загинув 26 серпня від поранень, отриманих під час удару ворожою ракетою по його групі — під час виконання бойового завдання на Харківщині.

Але його історія почалась задовго до мобілізації.

З перших днів повномасштабного вторгнення у 2022 році він і друзі не стояли осторонь — одразу почали допомагати військовим. Возили хлопцям усе: від продуктів до автомобілів. Об'їздили всю країну — від півдня до Курщини. Потрапляли під обстріли, але жодного разу не зупинились.

Коли ворог підірвав Каховську ГЕС, він одним із перших вирушив на Херсонщину — рятувати людей і тварин із затоплених територій.

Коли з'явились перші FPV-дрони, він розібрався, як їх збирати, і почав робити це для хлопців на фронті. Потім — зарядні станції, потім — РЕБи. Він ненавидів, коли на військових, які захищають країну і не мають вибору, наживались та змушували купувати все за завищеними цінами.

У 2025 році він долучився до лав ЗСУ. До відрядження на Харківщину його підрозділ виконував бойові завдання з прикриття цивільної та критичної інфраструктури в Центральній Україні — на Полтавщині він допомагав виявляти і уражати ворожі «Шахеди», щодня оберігаючи сон цивільних і рятуючи людські життя.

Його дуже поважали побратими і командири. На нього можна було покластись — своїми руками і розумом він міг вирішити будь-яку задачу. Він постійно вдосконалював професійні навички, був одним із кращих і завжди навчав нових військовослужбовців роботі з РЛС, пояснював специфіку радіорозвідки.

На його похованні один із побратимів сказав:

«Він врятував десятки життів, може і сотні, але сам поклав своє до того, у що вірив, — до перемоги України. Був до кінця гідним і чесним, загинув як воїн на завданні».

Для мене, його доньки ,сестри і батьків, ця нагорода — це не просто відзнака. Це визнання того, що не лише родина втратила чоловіка, батька, сина і брата, а й держава та безліч воїнів втратили друга, побратима, волонтера і людину, чия робота рятувала їм життя на фронті.

Прошу вас підписати цю петицію — і вже після життя вшанувати мого чоловіка нагородою, якої він, будучи живим, ніколи не шукав, бо не мав на це часу.