Про присвоєння звання Героя України (посмертно) з удостоєнням ордена «Золота Зірка» Коломойцю Олександру Анатолійовичу

Про присвоєння звання Героя України (посмертно) з удостоєнням ордена «Золота Зірка» Коломойцю Олександру Анатолійовичу
Пане Президенте України!
Я, військовослужбовець військової частини А4935, учасник бойових дій з 2017 року, звертаюся до Вас як рідний брат Захисника України Коломойця Олександра Анатолійовича з проханням присвоїти йому звання Героя України (посмертно) з удостоєнням ордена «Золота Зірка» за мужність, відвагу, самовідданість і вірність військовій присязі.
Олександр народився 6 листопада 1998 року в селі Труженка Запорізької області. Він був четвертою дитиною в багатодітній родині, де зростали п'ятеро дітей. Для мене він був не просто братом, а рідною людиною, з якою нас поєднували дитинство, спільні спогади та родинна любов. Він був щирим, добрим, завжди готовим прийти на допомогу й підтримати тих, хто цього потребував.
Після початку повномасштабної війни через окупацію рідного краю Олександр разом із родиною евакуювався до Запоріжжя. Попри всі труднощі, він продовжував працювати, допомагав відновлювати пошкоджені об'єкти, облаштовувати підземні школи й дитячі садки, роблячи свій внесок у наближення Перемоги.
У 2023 році народилася його донечка Мирослава — найбільше щастя його життя. Він безмежно любив її, мріяв бачити, як вона зростає, підтримувати, обіймати й бути поруч у кожну важливу мить. На жаль, війна відібрала в нього можливість здійснити ці мрії, а в маленької дівчинки — можливість зростати поруч із батьком.
6 вересня 2024 року Олександр був призваний на військову службу. Він служив оператором третього аеромобільного взводу п'ятої аеромобільної роти другого аеромобільного батальйону військової частини А4350. За сумлінне виконання військового обов'язку був нагороджений медаллю «Ветеран війни. Учасник бойових дій».
18 лютого 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Костянтинопіль Волноваського району Донецької області Олександр зник безвісти за особливих обставин. Довгі місяці наша родина жила між надією та відчаєм, молилася й чекала на його повернення. 27 червня 2026 року за результатами ДНК-експертизи було офіційно підтверджено його загибель. Його тіло повернули на рідну землю під час обміну полеглими Захисниками.
Олександру було лише 26 років. Він не встиг здійснити всіх своїх мрій, виростити донечку, прожити довге життя поруч із рідними. Його загибель залишила невимовний біль у наших серцях, але водночас — безмежну гордість за його мужність і відданість Україні.
Пане Президенте!
Як військовослужбовець, який сам із 2017 року проходжу шлях захисту України, я розумію ціну військового обов'язку, мужності та самопожертви. Та сьогодні я звертаюся до Вас не лише як військовий, а передусім як брат, який втратив рідну людину. Я не можу повернути брата, але можу боротися за те, щоб пам'ять про нього жила, а його подвиг був гідно вшанований державою.
Я хочу, щоб його донечка, коли виросте, знала: її тато — Герой, який віддав життя за свободу й майбутнє своєї країни. Щоб наша родина знала, що його мужність не забута, а його ім'я назавжди залишиться в історії України.
Від імені нашої родини прошу присвоїти Коломойцю Олександру Анатолійовичу звання Героя України (посмертно) з удостоєнням ордена «Золота Зірка» за мужність, відвагу, самовідданість, вірність військовій присязі та захист незалежності й територіальної цілісності України.
Мій брат більше ніколи не переступить поріг рідного дому, не обійме свою донечку й не скаже нам жодного слова. Але він назавжди залишиться в наших серцях, у пам'яті побратимів і в житті маленької Мирослави, яка все життя нестиме пам'ять про свого тата.
Він віддав своє життя за Україну. Наш обов'язок — зберегти пам'ять про нього.
Вічна пам'ять усім полеглим Захисникам і Захисницям України!
Слава Україні! Героям слава!