Присвоєння звання Героя України ( посмертно) Сидорчуку Олександру Олеговичу, позивний " Сидор ".

Шановний пане Президенте України!

Я, як похресниця матері загиблого Захисника України Сидорчука Олександра Олеговича, звертаюся до Вас із проханням присвоїти йому найвище державне звання — Герой України посмертно з удостоєнням ордена «Золота Зірка» — за мужність, самовідданість, вірність військовій присязі та захист незалежності й територіальної цілісності України.

Сидорчук Олександр Олегович, позивний «Сидор», народився 13 квітня 1992 року в селі Лукаші Київської області.

З дитинства Олександр був добрим, щирим, чуйним і товариським. Він добре навчався у школі, мав відмінні оцінки, вирізнявся відповідальністю, наполегливістю та повагою до людей. Умів знаходити спільну мову з оточенням, був відкритим і доброзичливим. Саме таким його пам’ятають рідні, знайомі та люди, з якими його звело життя.

Після закінчення школи Олександр продовжив навчання в Києві у закладі вищої освіти за напрямом фізичної культури та спорту. Він здобув фах учителя фізичного виховання, обравши професію, пов’язану з дітьми, спортом, вихованням і здоровим способом життя.

Повернувшись до рідного села, Олександр працював учителем фізичної культури. Він сумлінно ставився до виконання професійних обов’язків і користувався повагою учнів та їхніх батьків. Для дітей він був не лише вчителем, а й людиною, яка власним прикладом навчала доброзичливості, дисциплінованості, наполегливості та відповідальності. Він мав мирну професію, працював на благо своєї громади та будував життя у рідному краї.

Однак повномасштабне вторгнення Росії в Україну змінило долі мільйонів українців. Олександр не залишився осторонь боротьби за майбутнє своєї держави. Він став на захист України, залишивши мирне життя заради безпеки та свободи українського народу.

Перед виконанням військових завдань Олександр проходив військове навчання в населеному пункті Гончарівське, готуючись до проходження військової служби та захисту Батьківщини.

Він проходив військову службу у військовій частині А4948, у розвідувальній роті 152-ї окремої єгерської бригади. Виконував покладені на нього військові обов’язки, брав участь у захисті України та разом із побратимами протистояв російській агресії.

14 вересня 2024 року Олександр загинув під час виконання бойового завдання поблизу міста Новогродівка Покровського району Донецької області.

Після втрати зв’язку з Олександром його доля залишалася невідомою. Із 16 вересня 2024 року він вважався зниклим безвісти. Для його родини розпочався надзвичайно тяжкий період, сповнений болю, невідомості, надії та відчаю.

Майже два роки рідні шукали Олександра, намагалися з’ясувати обставини його зникнення, чекали на звістку та жили надією отримати відповідь. Родина не знала, де він перебуває, і не могла гідно попрощатися з рідною людиною. Кожен день очікування був випробуванням, адже невідомість не давала можливості ані завершити пошуки, ані знайти душевний спокій.

Згодом родина дізналася страшну правду: тіло Олександра весь цей час, із 2024 року до 2026 року, перебувало в морзі на території Росії. Лише у 2026 році, під час обміну тілами загиблих, його тіло було повернуто в Україну.

Майже два роки рідні жили в невідомості, шукали, чекали й переживали нестерпні душевні муки, не знаючи, де перебуває їхній син і чи зможуть вони колись повернути його додому. І лише тепер Олександр повернувся на рідну землю.

Це не просто історія про загибель військовослужбовця. Це історія про людину, яка жила, навчалася, працювала, була потрібною своїй громаді, а коли Батьківщина опинилася в небезпеці — стала на її захист. Це також історія родини, яка майже два роки не мала достовірної інформації про долю рідної людини та пройшла через болісні пошуки й очікування.

За кожним загиблим Захисником стоїть цілий світ: родина, близькі, друзі, мрії, плани та життя, яке могло тривати. Олександр був сином, учителем, другом, людиною, яку поважали й цінували. Його життя обірвалося внаслідок російської агресії проти України, але пам’ять про нього має жити.

Ми не можемо повернути Олександрові життя, проте можемо належно вшанувати його пам’ять і визнати його внесок у захист нашої держави. Відзначення його на державному рівні стало б знаком вдячності за його службу, мужність і самопожертву, а також виявом поваги до всіх, хто віддав своє життя за свободу України.

Вважаю, що ім’я Сидорчука Олександра Олеговича заслуговує на гідне вшанування, а його життєвий шлях — від сумлінного учня й учителя рідного села до Захисника України — має залишитися в пам’яті українського народу.

ПРОШУ:

Присвоїти Сидорчуку Олександру Олеговичу, позивний «Сидор», звання Героя України посмертно з удостоєнням ордена «Золота Зірка» за особисту мужність, самовідданість, вірність військовій присязі та захист незалежності й територіальної цілісності України — за наявності підтверджених відповідними документами підстав.

Прошу гідно вшанувати пам’ять Захисника України, який віддав своє життя за нашу державу, право українців жити у вільній країні та майбутнє наступних поколінь.

Він назавжди залишиться в пам’яті рідних, побратимів і всіх, хто цінує свободу та незалежність України.

Вічна пам’ять і шана Захиснику України!

Слава Україні! Героям слава!