Про присвоєння звання героя України посмертно військовослужбовцю Чернишу Сергію Володимировичу стрільцю-санітару 30-ї окремої механізованої бригади

Петиція щодо присвоєння звання Героя України (посмертно) Чернишу Сергію Володимировичу
Шановний пане Президенте!
Просимо присвоїти найвище державне звання - Герой України (посмертно) солдату Чернишу Сергію Володимировичу, уродженцю села Станіслав Херсонської області, військовослужбовцю 30-ї окремої механізованої бригади, стрільцю-санітару мотопіхотного батальйону, який віддав життя за незалежність і територіальну цілісність України.
Сергій Черниш народився і виріс у селі Станіслав на Херсонщині. Він любив свою родину, мріяв про майбутнє, хотів дітей і будував плани на життя. Разом із дружиною Ольгою вони сім років ішли до спільної мрії - стати батьками.
Повномасштабне вторгнення Росії змінило життя подружжя. Вони залишалися в окупованому Херсоні, чинили опір ворогу, а згодом пережили небезпеку та вимушену евакуацію. Опинившись на підконтрольній Україні території, Сергій свідомо обрав шлях захисника. Він сам прийшов до військкомату, спочатку проходив службу в роті охорони, а згодом долучився до лав 30-ї окремої механізованої бригади.
Його бойовий шлях пролягав через один із найгарячіших напрямків фронту - Бахмутський. Сергій брав участь у бойових діях поблизу Парасковіївки та Красної Гори. Як стрілець-санітар мотопіхотного батальйону виконував бойові завдання в умовах постійної небезпеки, штурмів та ворожих обстрілів. Його служба вимагала військової підготовки, витримки, відповідальності та готовності ризикувати власним життям заради порятунку побратимів і виконання поставлених завдань.
За свідченнями побратимів, Сергій Черниш був серед перших військових, які пішли на штурм ділянки фронту поблизу населеного пункту Сакко і Ванцетті. Саме тут, під час запеклого бою, 17 травня 2023 року він загинув. Йому було 33 роки.

Наступного дня на електронній карті бойових дій ця ділянка позначилася синім кольором - це означало, що українським військовим вдалося відвоювати її та повернути під свій контроль. Той клаптик української землі був звільнений, але ціна його повернення виявилася страшною. Серед тих, хто віддав за нього життя, був і Сергій Черниш.
Його останній бій став частиною боротьби за кожен метр української території.
За час проходження військової служби Сергій зарекомендував себе відповідальним, дисциплінованим і сумлінним військовослужбовцем. Згідно зі службовою характеристикою, він мав високий рівень підготовки, упевнено орієнтувався у складних обставинах і приймав обґрунтовані та правильні рішення.
Та навіть усвідомлюючи небезпеку, в якій перебував щодня, Сергій не переставав думати про життя і майбутнє своєї родини.
Ще до повномасштабної війни Сергій та Ольга мріяли про дітей і готувалися до екстракорпорального запліднення. Подружжя проходило обстеження, збирало медичні документи. Останні результати аналізів мали отримати наприкінці лютого 2022 року, однак повномасштабне вторгнення Росії перекреслило їхні плани.
Наприкінці 2022 року подружжя стало учасниками проєкту "Військовому доньку чи сина". Серед сотень родин обрали Сергія та Ольгу. Для них це була можливість повернутися до мрії, яку довелося відкласти через війну.
Саме Сергій запропонував заздалегідь заморозити свій біологічний матеріал. Він не знав, де перебуватиме під час процедури, чи матиме зв'язок із дружиною, тому хотів подбати про все наперед. Під час консультації юристи клініки пояснили подружжю можливість постмортального батьківства - народження дитини після смерті батька за його попередньою згодою та належно оформленими документами.
Сергій усвідомлював, що війна може обірвати його життя. Після розмови з юристами він за кілька днів оформив у нотаріуса необхідні документи та надіслав їх дружині. Подружжя оформило документи, які давали Ользі можливість народити їхню спільну дитину навіть у разі загибелі чоловіка. Того дня вони бачилися востаннє.
Після загибелі Сергія Ольга не відмовилася від їхньої спільної мрії. Навіть після поховання чоловіка вона продовжила підготовку до лікування, адже розуміла: зупинитися означало б втратити шанс здійснити те, про що вони обоє так довго мріяли. Попереду були роки лікування, медичних процедур, невдалих спроб і складних рішень. Але завдяки збереженому біологічному матеріалу Сергія та його завчасно оформленій згоді народилася їхня донька Анастасія.
Сергій так і не зміг потримати доньку на руках. Проте ще за життя він зробив усе, щоб вона могла з'явитися на світ. Це рішення свідчить не лише про його любов до родини, а й про мужність, відповідальність, далекоглядність та віру в майбутнє навіть тоді, коли він усвідомлював смертельну небезпеку.
Прощаючись із чоловіком, Ольга дала йому дві обіцянки: народити дитину, на яку він так чекав, і домогтися присвоєння йому звання Героя України. Першу обіцянку вона виконала. Тепер бореться за другу.
Сьогодні маленька Анастасія зростає без батька. Мама робить усе, щоб донечка знала історію свого тата, бачила його фотографії, пам'ятала його ім'я та могла ним пишатися. Щоб у майбутньому, коли дівчинка запитає про батька, Ольга могла розповісти не лише про те, як сильно він її чекав, а й про те, якою ціною він захищав Україну.
Мужність Сергія Черниша полягала не лише в тому, що він зі зброєю в руках став на захист України. Вона проявилася у його свідомому виборі долучитися до війська, відданості військовій присязі, відповідальності перед побратимами, участі в бойових діях на одному з найскладніших напрямків фронту та готовності до самопожертви заради української землі.
Особливої поваги заслуговує те, що навіть усвідомлюючи ризик загинути, Сергій не переставав вірити в життя. Він подбав про те, щоб його дружина могла народити їхню дитину, якщо сам він не повернеться з війни. Це було його свідоме рішення - захищати Україну і водночас подбати про майбутнє своєї родини.
Його життя обірвала російська агресія. Але його любов, мрії та продовження роду залишилися з нами.
Просимо Вас гідно вшанувати пам'ять солдата Черниша Сергія Володимировича, який віддав життя за Україну, та присвоїти йому звання Героя України (посмертно).

Це стане визнанням його мужності, відданості військовій присязі, бойового шляху та жертовного служіння українському народові.

Щоб його донечка Анастасія знала: її тато – Герой.
Герой, який до останнього подиху боровся за її майбутнє і за майбутнє своєї держави!