Про присвоєння звання «Герой України» (посмертно) капітану Федоренку Ігорю Ігоровичу, позивний «Арктика»

Шановний пане Президенте України!
Я, Федоренко Юлія, мати загиблого українського офіцера, звертаюся до Вас із проханням присвоїти найвище державне звання «Герой України» (посмертно) з удостоєнням ордена «Золота Зірка» моєму синові — капітану Збройних Сил України Федоренку Ігорю Ігоровичу (24.10.1995–01.08.2024), позивний «Арктика», командиру роти батальйону «Шквал» 36-ї окремої бригади морської піхоти.
Ігор народився в місті Глухові Сумської області. Навчався у Глухівському ліцеї-інтернаті з посиленою військово-фізичною підготовкою, згодом — у Сумському кадетському корпусі. Здобував вищу юридичну освіту в Київському університеті права НАН України на факультеті міжнародного права, продовжив навчання у Військовому інституті Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де отримав офіцерське звання молодшого лейтенанта.
На початку повномасштабного вторгнення Росії він перебував за кордоном, проте свідомо вирішив повернутися в Україну, щоб захищати Батьківщину. Його слова: «Я їду в Україну, бо я там потрібен» стали початком бойового шляху, якому він присвятив усе своє подальше життя.
У березні 2022 року Ігор розпочав службу у складі зведеного протитанкового підрозділу 130-го батальйону територіальної оборони під командуванням підполковника Ігоря Безоглюка. Разом із батьком брав участь в обороні Києва та Київщини.
Згодом виконував бойові завдання на Харківщині, зокрема в районах населених пунктів Слатине, Нове та Питомник. Протягом 14 діб брав участь у виконанні завдань із підтримки танкової роти. Пройшов бойові випробування на Запорізько-Донецькому напрямку.
Свідомо обравши подальшу службу в морській піхоті, Ігор у 2022 році вступив до 2-го батальйону 36-ї окремої бригади морської піхоти, військова частина А2802, де обіймав посаду заступника командира десантно-штурмової роти. Особисто брав участь у боях поблизу Донецького аеропорту, населених пунктів Приютне та Опитне.
Під час контрнаступальних дій Ігор керував діями підрозділу у складі 1-го батальйону морської піхоти, виконуючи бойові завдання та здобуваючи досвід управління особовим складом у складних бойових умовах.
У подальшому продовжив службу в 501-му окремому батальйоні морської піхоти 36-ї ОБрМП на посаді заступника командира десантно-штурмової роти — інструктора з повітряно-десантної підготовки.
Ігор брав участь у форсуванні Дніпра, бойових та спеціальних розвідувальних операціях на Херсонщині, зокрема в районі Олешок і Кринок. Під час виконання одного із завдань, ризикуючи власним життям, евакуював пораненого побратима із небезпечної ділянки.
Особливим свідченням його незламності став бойовий епізод, коли протягом чотирьох діб Ігор самостійно утримував бойову позицію, не залишивши її перед противником. Він неодноразово проявляв ініціативу, витримку та здатність ухвалювати самостійні рішення в умовах смертельної небезпеки.
У грудні 2023 року Ігор переніс надскладну хірургічну операцію. Попри необхідність тривалої реабілітації, вже невдовзі повернувся до свого підрозділу на передову. Він продовжував лікування безпосередньо в умовах бойових дій, не припиняючи виконувати військові обов’язки.
Надалі брав участь у боях на Донецькому напрямку, зокрема в районі Авдіївки. Згодом очолив роту батальйону «Шквал». Ігор очолив 1-шу стрілецьку спеціалізовану роту батальйону «Шквал» 36-ї окремої бригади морської піхоти. Перебуваючи на посаді командира роти, він неодноразово особисто брав безпосередню участь у стрілецьких боях, діючи пліч-о-пліч зі своїми підлеглими. Разом із побратимами брав участь у штурмових та оборонних операціях у місті Вовчанськ Харківської області. Як командир, Ігор особисто виконував небезпечні завдання, відповідав за підготовку й дії особового складу та прагнув максимально зберегти життя своїх бійців. Серед побратимів здобув авторитет офіцера, який завжди був поруч із підлеглими та власним прикладом доводив вірність військовому обов’язку.
Його особисту мужність, професіоналізм і бойові заслуги відзначено державними та військовими нагородами:
— орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно);
— почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Срібний хрест»;
— медаллю «За хоробрість у бою»;
— відзнакою «Україна понад усе»;
— відзнакою Президента України.
Ігор також мав статус учасника бойових дій, відзначений медаллю «Ветеран війни — Учасник бойових дій».
1 серпня 2024 року, виконуючи бойове розвідувальне завдання в районі населеного пункту Білий Колодязь поблизу Вовчанська Харківської області перед виходом своєї роти, Ігор особисто вирушив перевірити обстановку, прагнучи убезпечити підлеглих. Під час виконання цього завдання він загинув.
Після загибелі Ігоря військовослужбовці очолюваної ним 1-ї стрілецької спеціалізованої роти батальйону «Шквал» 36-ї окремої бригади морської піхоти продовжили з честю виконувати бойові завдання. Вони брали участь у боях за Вовчанськ, Курській операції та обороні міста Покровськ. Багато з них були відзначені державними нагородами. Після розформування підрозділу його бійці продовжили службу в інших бойових формуваннях Збройних Сил України, зокрема в «Азові» та 59-й окремій мотопіхотній бригаді. За свідченням побратимів, вони й сьогодні з честю та гідністю згадують свого командира — капітана Федоренка Ігоря Ігоровича, висловлюючи вдячність за якісну бойову підготовку, навчання, виважене командування та турботу про особовий склад. Їхня подальша служба, бойові досягнення й нагороди є свідченням того, наскільки відповідально Ігор ставився до підготовки своїх воїнів та виконання командирського обов’язку.
Йому було лише 28 років.
За два з половиною роки боротьби Ігор пройшов шлях від добровольця, який повернувся з-за кордону для захисту України, до капітана й командира бойової роти морської піхоти. Він брав участь у найскладніших операціях, рятував побратимів, утримував бойові позиції, а після важкого хірургічного втручання повернувся на фронт, щоб продовжити боротьбу.
Його подвиг і відданість Україні отримали визнання в рідному місті Глухові, де одну з вулиць названо на його честь.
Шановний пане Президенте!
Як мати, я втратила найдорожче — свого сина. Але моє звернення ґрунтується не лише на материнському болю, а передусім на конкретних бойових заслугах офіцера, який свідомо присвятив життя захисту України.
Ігор неодноразово доводив свою мужність вчинками, брав відповідальність за життя побратимів, виконував особливо небезпечні завдання та залишався вірним військовій присязі до останнього дня.
Прошу Вас присвоїти капітану Федоренку Ігорю Ігоровичу, позивний «Арктика», звання «Герой України» (посмертно) з удостоєнням ордена «Золота Зірка» за визначні особисті заслуги перед Українською державою, героїзм, мужність, самовідданість та жертовність, проявлені під час захисту незалежності, суверенітету й територіальної цілісності України.
Це стане гідним державним визнанням подвигу українського офіцера, який віддав своє життя за свободу Батьківщини.
З повагою,
Федоренко Юлія,
мати загиблого капітана Федоренка Ігоря Ігоровича.