Прошу присвоїти звання Героя України (посмертно) з удостоєнням ордена «Золота Зірка» старшому лейтенанту Мирутенку Михайлу Миколайовичу (09.01.1993–18.06.2026), військовослужбовцю 110-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка, за особисту мужність, героїзм, самовідданість та визначні заслуги в захисті незалежності, суверенітету й територіальної цілісності України.

Про присвоєння звання Героя України (посмертно) старшому лейтенанту Мирутенку Михайлу Миколайовичу

Шановний пане Президенте України!

Я, дружина загиблого Захисника України, старшого лейтенанта Мирутенка Михайла Миколайовича, звертаюся до Вас із проханням присвоїти моєму чоловікові звання Героя України (посмертно) за особисту мужність, героїзм, самовідданість та вагомий внесок у захист незалежності й територіальної цілісності України.

Мирутенко Михайло Миколайович народився 9 січня 1993 року. У квітні 2022 року став на захист Батьківщини, вступивши до лав Збройних Сил України.

Із квітня 2022 року по грудень 2023 року проходив службу у складі 20-го окремого батальйону радіоелектронної боротьби, забезпечуючи виконання бойових завдань українських підрозділів на Бахмутському, Торецькому та Куп’янському напрямках.

20 грудня 2023 року продовжив службу у складі 110-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка.

Під час оборони Авдіївки Михайло безпосередньо брав участь у бойових діях у складі роти вогневої підтримки. Виконуючи бойові завдання в умовах безперервних обстрілів та постійної загрози життю, він мужньо протистояв ворогу, знищував живу силу противника з кулемета та залишався поруч зі своїми побратимами.

Під час одного з бойових завдань Михайло отримав осколкове поранення плеча. Після надання медичної допомоги повернувся до виконання військового обов’язку, продовжуючи захищати Україну.

Одним із найяскравіших прикладів його мужності став порятунок українських військовослужбовців, які опинилися у ворожому оточенні під час запеклих боїв за Авдіївку.

Від командування надійшла інформація про групу побратимів, які підтримували зв’язок, але через складну бойову обстановку не могли самостійно вибратися з оточення.

Усвідомлюючи смертельну небезпеку, Михайло разом із побратимами вирушив їм на допомогу.

У суцільній темряві, без чітких орієнтирів, під постійною загрозою ворожих безпілотників вони просувалися небезпечною територією, знаючи лише приблизний напрямок руху.

Попри ризик загинути, вони знайшли оточених військовослужбовців та успішно вивели їх у безпечне місце.

Цей вчинок став свідченням рішучості Михайла та його готовності ризикувати власним життям заради порятунку інших.

Під час оборони Авдіївки Михайло також неодноразово долучався до небезпечних евакуаційних виїздів, допомагаючи вивозити поранених військовослужбовців із районів бойових дій.

Для нього життя побратимів завжди було надзвичайно важливим. Він ретельно готувався до кожного бойового виїзду, дбав про необхідне озброєння та робив усе можливе, щоб захистити тих, хто був поруч.

Після виходу бригади з Авдіївки Михайло пройшов офіцерські курси психологічної підтримки персоналу та продовжив службу на посаді заступника командира роти радіоелектронної боротьби з психологічної підтримки персоналу.

Він користувався повагою та авторитетом серед особового складу, підтримував побратимів у найскладніші моменти, допомагав долати психологічні труднощі та зміцнював бойовий дух підрозділу.

Михайло особистим прикладом мотивував військовослужбовців підтримувати фізичну форму. Навіть на службі не полишав спорту, привозив гантелі, штанги, власноруч облаштовував місця для тренувань, заохочуючи побратимів розвивати силу та витривалість.

Попри те, що його безпосередні посадові обов’язки були пов’язані з психологічною підтримкою особового складу, Михайло неодноразово добровільно вирушав на небезпечні бойові завдання.

Під загрозою ворожих ударів перевозив військовослужбовців, озброєння та спеціальне обладнання РЕБ, брав участь у розгортанні бойових позицій, забезпечуючи виконання завдань підрозділу.

20 вересня 2025 року під час виконання бойового завдання з розвідки місцевості Михайло виявив ворожий FPV-дрон на оптоволоконному керуванні, який становив безпосередню загрозу життю військовослужбовців бойової групи.

Не розгубившись перед смертельною небезпекою, він відкрив вогонь з особистої стрілецької зброї та знищив ворожий безпілотник.

Його рішучі дії врятували життя побратимів, дозволили зберегти службовий автомобіль та успішно продовжити виконання бойового завдання.

Михайло був людиною, для якої відповідальність за інших ніколи не була лише словами. Він щиро любив свою родину, дорожив близькими та найбільше боявся не самої небезпеки, а можливості більше ніколи не побачити найдорожчих людей.

Він знав, що кожне бойове завдання може стати останнім. Але навіть усвідомлюючи це, не відступав від свого обов’язку, не залишав побратимів у біді та продовжував робити все можливе, щоб інші мали шанс повернутися додому.

18 червня 2026 року під час виконання бойового завдання з розвідки місцевості поблизу населеного пункту Братське Дніпропетровської області старший лейтенант Мирутенко Михайло Миколайович, перебуваючи за кермом службового автомобіля у складі бойової групи, потрапив у ворожу засідку із застосуванням ударних безпілотних літальних апаратів.

Унаслідок отриманих поранень, несумісних із життям, Михайло загинув під час виконання бойового завдання.

Йому назавжди залишилося 33 роки.

За особисту мужність, стійкість, рішучість та самовіддане виконання військового обов’язку командуванням 110-ї окремої механізованої бригади Михайла Мирутенка представлено до нагородження орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Понад чотири роки Михайло віддано служив українському народові. Він був справедливим, чесним, щирим та відповідальним офіцером, який власним прикладом доводив, що справжня мужність полягає не лише у здатності протистояти ворогу, а й у готовності захищати та рятувати тих, хто поруч.

Як дружина, я знаю, наскільки сильно Михайло любив життя. Він мав мрії, плани на майбутнє, хотів жити, створювати, допомагати іншим і понад усе — повернутися додому.

18 червня 2026 року я втратила найдорожчу людину — свого чоловіка, свою сім’ю та наше спільне майбутнє.

Михайло неодноразово допомагав іншим повернутися живими до своїх родин. На жаль, сам він додому вже не повернувся.

Шановний пане Президенте!

Прошу Вас гідно вшанувати пам’ять мого чоловіка, старшого лейтенанта Мирутенка Михайла Миколайовича, та присвоїти йому звання Героя України (посмертно).

Його особиста мужність, героїзм, порятунок життів побратимів, самовіддане виконання бойових завдань та вірність Україні заслуговують на найвище державне визнання.

Вічна пам’ять і слава Захиснику України!