Про присвоєння звання Героя України (посмертно) Савченку Олександру Анатолійовичу

Шановний пане Президенте України!
Я, Калашник Тетяна Анатоліївна, сестра загиблого Захисника України Савченка Олександра Анатолійовича, звертаюся до Вас із проханням розглянути питання щодо присвоєння моєму братові найвищого державного звання — Герой України (посмертно) з удостоєнням ордена «Золота Зірка» за особисту мужність, відданість Українському народові та виконання військового обов’язку із захисту незалежності й територіальної цілісності нашої держави.
Савченко Олександр Анатолійович, 2 серпня 1991 року народження, був призваний на військову службу за мобілізацією 25 червня 2024 року. Проходив службу на посаді стрільця 3-го кулеметного відділення кулеметного взводу 2-го стрілецького батальйону військової частини А0536 — 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха.
Після проходження навчання 18 серпня 2024 року Олександра доправили до міста Костянтинівка Донецької області. 25 серпня 2024 року він уперше вийшов на бойове завдання поблизу населеного пункту Нью-Йорк Бахмутського району Донецької області. Це був його перший бойовий вихід. Він лише розпочинав свій військовий шлях і лише починав виконувати завдання із захисту України в умовах повномасштабної війни.
Олександр потрапив на один із найважчих і найнебезпечніших напрямків фронту того часу. Влітку 2024 року Нью-Йорк на Донеччині перетворився на справжнє пекло. Російські війська безперервно штурмували населений пункт, стирали його з лиця землі авіаційними бомбами, артилерією та дронами. Там точилися запеклі бої за кожну вулицю, кожну позицію, кожен метр української землі. Наші військові опинилися в умовах постійної загрози життю, виснажливих обстрілів та безперервних атак переважаючих сил противника. Саме в це пекло 25 серпня 2024 року вперше вирушив на бойове завдання мій брат. Він не знав, що цей перший вихід стане для нього останнім.
Уже 29 серпня 2024 року зв’язок з Олександром обірвався. Відтоді він вважався зниклим безвісти. Для нашої родини розпочався тривалий і надзвичайно болісний період невідомості, очікування та надії. Ми чекали, шукали інформацію, вірили, що він може бути живим, що, можливо, перебуває в полоні й одного дня повернеться додому.
Лише 29 жовтня 2026 року родина отримала сповіщення про його загибель. Особу Олександра було встановлено за результатами ДНК-ідентифікації тіла, поверненого в Україну під час репатріаційних заходів.
Олександр не встиг прожити свій військовий шлях. Не встиг здобути бойового досвіду, повернутися до рідних, здійснити плани, які мав у своєму житті. Він лише починав свій шлях Захисника України, але війна забрала в нього майбутнє.
Я, його сестра, усвідомлюю, що Олександр не мав тривалої бойової історії, адже від першого виходу на бойове завдання до дня, коли він зник безвісти, минуло лише чотири дні. Але хіба цінність людського життя, мужність стати до лав війська та готовність захищати свою країну вимірюються кількістю бойових виходів чи місяцями перебування на передовій?
Я не прошу оцінювати його подвиг кількістю днів на фронті. Я прошу не вимірювати цінність його життя тривалістю служби. Він був українським військовослужбовцем, виконував свій військовий обов’язок і загинув під час цієї війни.
Для мене Олександр — не просто ім’я у військових документах чи сповіщенні про загибель. Він — мій брат, рідна людина, частина нашої родини. За кожним таким сповіщенням стоїть зруйнований світ близьких, біль непоправної втрати та пам’ять про людину, яка віддала своє життя у війні за Україну.
Ми не можемо повернути йому життя. Але можемо прагнути того, щоб його ім’я було гідно вшановане, а пам’ять про нього збережена на державному рівні.
На підставі викладеного, ПРОШУ:
Присвоїти Савченку Олександру Анатолійовичу, 2 серпня 1991 року народження, військовослужбовцю 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха, звання «Герой України» (посмертно) з удостоєнням ордена «Золота Зірка» за особисту мужність, самовідданість, вірність військовій присязі та захист незалежності й територіальної цілісності України.
Герої не завжди повертаються додому живими. Але кожен, хто віддав своє життя за Україну, заслуговує на пам’ять, повагу та гідне вшанування.
Прошу не залишити поза увагою історію мого брата та розглянути це звернення з належною увагою.
З повагою,
Калашник Тетяна Анатоліївна
сестра загиблого Захисника України
Савченка Олександра Анатолійовича