Присвоєння звання Героя України (посмертно) Сайчишину В’ячеславу Леонідовичу, позивний «Алмаз»

Шановний пане Президенте України!

Наша родина просить Вас присвоїти найвище державне звання — Герой України (посмертно) з удостоєнням ордена «Золота Зірка» головному сержанту Державної прикордонної служби України Сайчишину В’ячеславу Леонідовичу, позивний «Алмаз», який віддав своє життя за свободу, незалежність і територіальну цілісність нашої держави.

Сайчишин В’ячеслав Леонідович народився 16 січня 2001 року в селі Вичівка Рівненської області. Тут він виріс, навчався у школі, звідси розпочав свій життєвий шлях. Після закінчення школи здобув професію оператора комп’ютерного набору та обслуговування.

У 18 років, 22 листопада 2019 року, В’ячеслав свідомо обрав шлях військового та підписав контракт із Державною прикордонною службою України. Він присвятив службі молодість, сили та найкращі роки свого життя.

Повномасштабне вторгнення Російської Федерації в Україну 24 лютого 2022 року В’ячеслав зустрів безпосередньо на державному кордоні України з Республікою Білорусь, де ніс військову службу.
У березні 2023 року В’ячеслав продовжив службу в прикордонному загоні швидкого реагування військової частини 1495, що дислокується в місті Житомирі.
У подальшому виконував бойові завдання на найскладніших і найгарячіших напрямках фронту.

З квітня 2023 року брав участь в бойових діях на Луганщині (нас.пункт Кармазинівка) де 4 липня 2023 року отримав чисельне осколкове поранення правого передпліччя і контузію середньої тяжкості. Попри власне поранення та надзвичайно складну ситуацію, він продовжив боротьбу, відбив штурм противника, надав медичну допомогу пораненим побратимам. За словами тих, хто вижив у тому бою, завдяки його діям вони залишилися живими. Цей епізод став свідченням його мужності, стійкості, професіоналізму та готовності до самопожертви заради інших.

Після проходження лікування В’ячеслав у найкоротші терміни повернувся до військової служби. Упродовж 2024 року проходив службу на державному кордоні України з Республікою Білорусь, у 18-й прикордонній заставі, де паралельно продовжував реабілітацію після отриманого поранення.
Під час служби виконував обов’язки кулеметника першої групи інструкторів, а також оператора безпілотних авіаційних комплексів (БпАК). Попри наслідки поранення, В’ячеслав продовжував службу, вдосконалював свої військові навички та залишався відданим обраній справі».

У 2025 році В’ячеслав знову відправився на схід, де разом з побратимами практично всю зиму тримали позиції та більше ніж півроку виконував бойові завдання різної складності на Костянтинівському напрямку.

Згодом він добровільно обрав для себе новий напрям служби — оператор безпілотних систем. Пройшов відповідне навчання та з першого разу успішно склав усі іспити. Він постійно вдосконалював свої навички, адже розумів, наскільки важливою є робота операторів безпілотних систем у сучасній війні.

Із 4 січня 2026 року В’ячеслав перебував на Покровському напрямку Донецької області — одному з найскладніших і найнапруженіших напрямків фронту.

Попри травму хребта, отриману під час військової служби, та біль, Вʼячеслав не відмовився підтримати своїх побратимів і 14 липня 2026 року вирушив разом із ними на позицію зі словами «Я хлопців не кину!»
31 липня 2026 року під час виконання бойового завдання в населеному пункті Степи В’ячеслав разом із двома своїми побратимами з Дубровицької громади загинув.

Упродовж військової служби було чимало бойових епізодів, у яких В’ячеслав демонстрував виняткову мужність, рішучість і професіоналізм. Його своєчасні рішення, сміливі дії та готовність ризикувати власним життям неодноразово допомагали рятуватись йому та побратимам. Він чимало разів проявляв витримку та самопожертву, залишаючись надійною опорою для тих, хто воював поруч із ним.

Йому назавжди залишилося 25 років.

В’ячеслав був головним сержантом, інспектором прикордонної служби, воїном, якого побратими поважали за мужність, надійність, людяність і відданість військовому обов’язку. Він був нагороджений відзнаками «За мужність в охороні державного кордону», «За військову службу Україні» та «За оборону України».

Однак його особистість неможливо описати лише військовими званнями та нагородами.

Для рідних він був люблячим сином і братом, для побратимів — надійним товаришем, для друзів — душею компанії. Він завжди був усміхненим, добрим і готовим прийти на допомогу. На слова тривоги часто відповідав: «Все добре» або «Все буде добре».

Навіть у часи найважчих випробувань він знаходив у собі сили підтримувати родини загиблих побратимів, допомагати іншим і дарувати людям надію. Він дуже любив дітей, свою сім’ю та друзів, любив готувати й рибалити. Мріяв про закінчення війни, мирне життя та майбутнє в Ірпені чи Бучі — містах, які щиро полюбив.

Він не просто говорив, що хоче перемоги та миру, — він щодня робив усе, що міг, аби наблизити їх.

Його загибель стала непоправною втратою для родини, побратимів, рідного села та всієї громади. 5 серпня 2026 року В’ячеслава поховали. Провести Захисника в останню путь прийшли численні люди, а живий коридор шани, за підрахунками рідних, простягнувся приблизно на 25 кілометрів.

Ми усвідомлюємо, що жодна нагорода не поверне сина батькам, брата сестрі чи вірного побратима його товаришам. Проте державне визнання його подвигу стане важливим свідченням того, що Україна пам’ятає своїх Захисників, цінує їхню мужність і шанує тих, хто віддав за неї найдорожче — власне життя.

Просимо Вас гідно вшанувати подвиг Сайчишина В’ячеслава Леонідовича, позивний «Алмаз», та присвоїти йому звання Героя України (посмертно) з удостоєнням ордена «Золота Зірка».

Він віддав своє життя, аби жили інші. Він не залишив побратимів у найважчий момент. Він до останнього залишався вірним присязі, своїм людям та Україні.

Його життя обірвалося надто рано, але його мужність, вчинки та пам’ять про нього мають жити вічно.

Вічна пам’ять і слава Герою України — Сайчишину В’ячеславу Леонідовичу, «Алмазу».