№22/272382-еп

ПЕТИЦІЯ! Про присвоєння звання Героя України (посмертно) Медини Геннадію Юрійовичу

Автор (ініціатор): Медина Ольга Валеріївна
Дата оприлюднення: 16 листопада 2026
Шановний пане Президенте України!

Я, дружина загиблого Захисника України Медини Геннадія Юрійовича, звертаюся до Вас із проханням присвоїти моєму чоловікові найвище державне звання — Герой України (посмертно) за його мужність, незламність, самопожертву, відданість військовій присязі та захист незалежності й територіальної цілісності України.

Медина Геннадій Юрійович народився 12 лютого 1993 року в селі Каленське. Там він закінчив 9 класів, а 10–11 класи навчався в селі Мала Зубівщина. Після закінчення школи здобув професію електромонтера з ремонту та обслуговування пристроїв сигналізації, централізації та блокування в училищі міста Козятин.

У 2013 році він зустрів свою майбутню дружину Ольгу. У травні 2016 року вони одружилися, а вже в жовтні того самого року в їхній родині народилася донечка Кароліна. Він був люблячим чоловіком і турботливим батьком, мав сім’ю, плани, мрії та ціле життя попереду.

Коли 24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, Геннадій не залишився осторонь. Він одразу пішов до військкомату, бажаючи стати на захист своєї країни. Однак через стан здоров’я йому відмовили у проходженні військової служби.

Та Геннадій не змирився з цією відмовою. Протягом року він періодично знову приходив до військкомату, не полишаючи своєї мети. Він твердо знав, що хоче бути серед тих, хто боронить рідну землю.

29 січня 2023 року йому вдалося добровільно долучитися до лав Національної гвардії України. Уже 2 лютого він вирушив на військову службу. Після проходження навчання на початку березня 2023 року розпочав виконання бойових завдань.

Геннадій проходив службу на посаді стрільця-санітара 1-го відділення 1-го взводу оперативного призначення 1-ї роти оперативного призначення (на бронетранспортерах) батальйону оперативного призначення військової частини 3035 Національної гвардії України.

У квітні 2023 року під час виконання бойових завдань він отримав перше осколкове поранення. Постраждало обличчя, особливо зір. Попереду були лікування та реабілітація.

Після лікування Геннадія перевели до небойового підрозділу. Здавалося б, після пережитого він мав би берегти себе та залишитися подалі від небезпеки. Але його серце не дозволяло спокійно спостерігати за тим, як побратими продовжують виконувати бойові завдання. Він не хотів залишатися осторонь, не хотів бути там, де немає можливості безпосередньо допомагати своїм хлопцям.

Геннадій сам домагався переведення назад до бойового підрозділу. Попри пережите поранення, проблеми зі здоров’ям і всі труднощі, він не відступив від свого рішення. Він хотів бути поруч із побратимами, захищати їх і свою Батьківщину. Зрештою йому вдалося повернутися до бойового підрозділу військової частини 3035 у місті Слов’янськ.

У грудні 2024 року він знову отримав осколкові поранення в ділянці грудей. Знову лікарня, лікування, реабілітація. І знову повернення до строю.

У травні 2025 року Геннадій отримав надзвичайно важке поранення під час виконання бойового завдання. Осколкові поранення були по всьому тілу. Деякі уламки залишилися в його організмі назавжди, і з ними йому довелося б жити все життя.

Наслідки цього поранення були надзвичайно тяжкими. Протягом майже місяця одна його легеня не функціонувала. Це був період боротьби за життя, тривалого лікування та складної реабілітації. Важко навіть уявити, скільки фізичного болю та випробувань йому довелося пережити.

Здавалося, після такого важкого поранення він уже не зможе повернутися до бойового життя. Але Геннадій знову довів, наскільки сильною була його воля. Пройшовши тривале лікування та реабілітацію, попри наслідки важкого поранення, він знову повернувся до строю та продовжив виконувати бойові завдання.

Він не шукав легшого шляху, не залишав побратимів і не відмовлявся від свого обов’язку перед Україною.

Його мужність та відданість службі були відзначені нагородами:

• 22 липня 2025 року — відзнакою «Хрест пошани»;
• 25 серпня 2025 року — відомчою заохочувальною відзнакою — нагрудним знаком «За відвагу в службі»;
• 26 листопада 2025 року — отримав посвідчення учасника бойових дій;
• 14 березня 2026 року — відомчою заохочувальною відзнакою — нагрудним знаком «За доблесну службу»;
• 23 липня 2026 року — медаллю «За поранення».

За кожною з цих відзнак стоять пережиті випробування, поранення, біль, боротьба за життя та незламне бажання захищати Україну.

Після 80 днів без зв’язку 8 лютого 2026 року Геннадій вийшов із бойової позиції. Але саме цього дня на нього чекала ще одна страшна звістка — він дізнався, що його рідний брат зник безвісти.

Важко навіть уявити, що відчувала його душа в ту мить. Людина, яка сама щодня ризикувала життям, яка пережила численні поранення, тривале лікування та реабілітацію, отримала звістку про зникнення найріднішої людини.

Він мав можливість звільнитися зі служби, але навіть ця страшна особиста трагедія не змусила його залишити побратимів. Він залишився вірним своєму рішенню та словам, які часто повторював:

«Я прийшов сам, значить, я до останнього».

Це були не просто слова. Це був його життєвий принцип, його свідомий вибір і його незламна позиція.

У липні 2026 року Геннадій знову вирушив на виконання бойових завдань. Він продовжував захищати Україну, навіть маючи за плечима численні поранення, пережитий біль і особисту трагедію.

4 листопада 2026 року під час виконання бойового завдання його життя обірвав ворожий удар безпілотника.

Він загинув, захищаючи Україну, своїх побратимів, майбутнє нашої держави та мирне життя наступних поколінь.

Для України він був воїном. Для побратимів — надійним товаришем, який не залишав своїх. Для мене — коханим чоловіком. Для нашої донечки Кароліни — найріднішим татом, якого вона більше не зможе обійняти, почути та зустріти після повернення додому.

Він міг обрати спокій після першого поранення. Міг залишитися в небойовому підрозділі після переведення. Міг не повертатися на передову після другого та третього, надзвичайно важкого поранення. Міг залишити службу після звістки про зникнення безвісти рідного брата.

Але щоразу він обирав повернення до побратимів і продовження боротьби.

Він неодноразово проходив крізь біль, боровся за власне здоров’я, відновлювався після важких поранень і знову ставав до строю. Він не залишив своїх навіть тоді, коли доля завдала йому особистого удару.

Його неможливо повернути до родини. Але ми можемо зберегти пам’ять про нього, визнати його подвиг і гідно вшанувати його жертовність.

Тому я, як дружина загиблого Захисника України, звертаюся до Президента України з проханням:

ПРИСВОЇТИ МЕДИНІ ГЕННАДІЮ ЮРІЙОВИЧУ ЗВАННЯ «ГЕРОЙ УКРАЇНИ» (ПОСМЕРТНО).

Це прохання не лише дружини, яка втратила коханого чоловіка. Це прохання матері, яка хоче, щоб її донечка знала: її тато був справжнім Героєм. Людини, яка не відступила, не зрадила своєї присяги та до останнього залишалася вірною Україні.

Він віддав своє життя за нашу свободу. Нехай Україна гідно вшанує його подвиг.

Геннадій не повернеться додому, але його ім’я має залишитися в історії України.

Вічна пам’ять і шана Захиснику України!

З повагою та невимовним болем,
дружина загиблого Захисника України.
Перелік осіб які підписали електронну петицію*
* інформаційне повідомлення про додаткову перевірку голосів
1.
Стретович Олена Леонідівна
17 листопада 2026
2.
Коваленко Олена Анатоліївна
17 листопада 2026
3.
Лахно Ольга Володимирівна
17 листопада 2026
4.
Мірошникова Софія Олександрівна
17 листопада 2026
5.
Крук Катерина Григорівна
17 листопада 2026
6.
Михайленко Світлана Дмитрівна
17 листопада 2026
7.
Новаковська Владислава Володимирівна
17 листопада 2026
8.
Курочка Василь Васильович
17 листопада 2026
9.
Поліщук Любов Володимирівна
17 листопада 2026
10.
Довга Вікторія Олександрівна
17 листопада 2026
11.
Басник Володимир Юрійович
17 листопада 2026
12.
Кондратюк Віталій Сергійович
17 листопада 2026
13.
Ткаченко Оксана Леонідівна
17 листопада 2026
14.
Шевчук Діана Ярославівна
17 листопада 2026
15.
Франків Тетяна Миколаївна
17 листопада 2026
16.
Білоус Олена Олегівна
17 листопада 2026
17.
Купренко Олеся Сананівна
17 листопада 2026
18.
Бенюх Наталя Павлівна
17 листопада 2026
19.
Тимощук Вікторія Олександрівна
17 листопада 2026
20.
Прохоров Руслан Миколайович
17 листопада 2026
21.
Романишак Наталія Степанівна
17 листопада 2026
22.
Кузнецова Вероніка Вікторівна
17 листопада 2026
23.
Кіндратюк Марія Василівна
16 листопада 2026
24.
Ненько Анна Віталіївна
16 листопада 2026
25.
Скидан Маргарита Миколаївна
16 листопада 2026
26.
Радіонов Михайло Іванович
16 листопада 2026
27.
Нірі Ганна Михайлівна
16 листопада 2026
28.
Вигівська Катерина Сергіївна
16 листопада 2026
29.
Олейніченко Тетяна Михайлівна
16 листопада 2026
30.
Закусило Ольга Сергіївна
16 листопада 2026
267
голосів з 25000
необхідних
Статус: Триває збір підписів
Залишилося 92 дні
Для того, щоб підтримати петицію, необхідно авторизуватися.