Недопустимо рейдерство приватної власності! Щодо необхідності застосування права вето до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування» (6027-Д), який прийнятий з грубим порушення процедури прийняття законів, норми якого суперечать Конституції України, актам Конституційного суду, чинному законодавству України та призводять до грабунку Українського Народу

03 липня 2018 року на 61 пленарному засіданні восьмої сесії Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування» (2351-VIII від 20.03.2018).
Вказане рішення прийнято з грубим порушення встановленої Регламентом Верховної Ради України процедури.
Крім того, основні положення вказаного Закону грубо суперечать нормам Конституції та актам Конституційного Суду України, що призведе до розколу українського суспільства та його пограбунку фінансовими установами.
Разом з тим, порушення, що мали місце під час прийняття вказаного Закону на даному етапі можливо усунути виключно у спосіб передбачений статтею 106 Конституції України шляхом застосування права вето.
Громадянське сусіпльство вимагало від народних депутатів України не приймати вказаний Закон, прохали внести на розгляд Парламенту проект Постанови про його скасування в порядку статті 48 Регламенту, як такого, що ухвалено в антиконституційний спосіб.
За даний проект голосували народні депутати не особисто (їхніми картками голосували колеги, що можна простежити із відеозапису засідання) та в залі була відсутня кількість депутатів, яка необхідна для прийняття законів. Так, відповідно до результатів голосування за цей проект, картками проголосувала така кількість народних депутатів, яка необхідна для прийняття відповідного рішення (більше половини складу Парламенту), що не відповідає дійсності, так як в залі насправді були присутні набагато менше народних депутатів. Також дані про голосування за проект відрізняються від даних письмової реєстрації народних депутатів України. Так, якщо порівняти ці дані, то за прийняття цього проекту голосували народні депутати, які відсутні у залі засідання відповідно до даних письмової реєстрації.
Виходячи з наведеного вище, кількість присутніх була значно меншою, ніж та, яка необхідна для прийняття рішень (законів) Верховною Радою, що унеможливлювало прийняття цього Закону. Все це є неконституційним та свідчить про прийняття даного проекту з порушенням процедури прийняття законів, яка передбачена ст. 91 Конституції України, відповідно до якої «Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією».
Також це свідчить про те, що окремі народні депутати голосували за своїх колег, що суперечить статті 84 Конституції України. Адже відповідно до рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення частин другої і третьої статті 84 та частин другої і четвертої статті 94 Конституції України (справа щодо порядку голосування та повторного розгляду законів Верховною Радою України) від 7 липня 1998 року по справі N 1-19/98 «положення частини третьої статті 84 Конституції України щодо здійснення народним депутатом України голосування на засіданнях Верховної Ради України означає його безпосереднє волевиявлення незалежно від способу голосування, тобто народний депутат України не має права голосувати за інших народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України».
Окрім недотримання встановленої Регламентом процедури під час прийняття даного проетку, необхідно зазначити, що основні положення Закону суперечать вимогам Конституції та актам Конституційного суду України.
Верховна Рада України, приймаючи Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування» (2351-VIII від 20.03.2018), повинна була керуватися прямим застережувальним приписом частини третьої статті 22 Конституції України, який забороняє при внесенні змін до чинних законів звужувати зміст та обсяг існуючих прав.
Статтею 6 Основного Закону держави встановлено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (частина перша). Водночас Конституція України зобов'язує органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснювати свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України та діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 6, частина друга статті 19).
Ст. 3 Конституції України встановлено, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Ст. 68 Конституції України встановлює, що кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Відповідно до положень Конституції такий обов’язок покладений на кожну людину в нашій державі, зокрема й на посадових осіб нашої держави, якими є й Верховна Рада України, й Президент, й Кабінет Міністрів України. Відносини між громадянами та державою (в особі її органів та посадових осіб) будуються на засадах взаємовідповідальності. Життя громадян, реалізація їх прав та свобод у державі безпосередньо залежить від дій посадових осіб держави та її органів влади. При цьому органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
Конституцієдавець навіть заборонив такі дії при внесенні змін до Основного Закону України (частина перша статті 157 Конституції України). Варто уяснити, що право законодавчого органу на прийняття законів не є абсолютним і необмеженим, його обмежують приписи Конституції України. Верховна Рада України не може приймати закони чи змінювати їх положення так, щоб їх зміст суперечив застереженням, які містяться в частині третій статті 5, статті 21, частинах другій, третій статті 22, частині першій статті 25, частині другій статті 27, частинах другій, третій статті 28, частині другій статті 29, частині другій статті 35, частині третій статті 43, частині третій статті 47, статтях 64, 157 Конституції України. Крім того, деякі конституційні положення опосередковано мають застережувальний характер, зокрема приписи частини другоїстатті 19 Основного Закону України, за якими органи влади, а в аспекті цього конституційного подання - парламент, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України.
Конституційний Суд України у своїх рішеннях під різним кутом розглядав питання, пов'язані з приписом частини третьої статті 22 Конституції України, відповідно до якої при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, тобто тих прав і свобод, які людина і громадянин мали на підставі раніше чинних законів (рішення від 6 липня 1999 року № 8-рп/99, 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, 17 березня 2004 року № 7-рп/2004, 1 грудня 2004 року № 20-рп/2004, 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, 28 квітня 2009 року № 9-рп/2009, 9 вересня 2010 року № 19-рп/2010, 6 жовтня 2010 року № 21-рп/2010 тощо). Склалася правова позиція Конституційного Суду України, за якою "звуження змісту прав і свобод означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами, тобто якісних характеристик права. Звуження обсягу прав і свобод - це зменшення кола суб'єктів, розміру території, часу, розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод, тобто їх кількісної характеристики" (абзац шостий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005).
У Рішенні від 28 квітня 2009 року № 9-рп/2009 Конституційний Суд України, вказуючи на недопустимість звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, що об'єктивно призведе до погіршення становища особи в суспільстві через їх обмеження, зробив концептуальне застереження органам державної влади про те, що невиконання державою своїх зобов'язань призводить до порушення принципів правової держави, ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави (абзац п'ятий пункту 5 мотивувальної частини).
У Рішенні від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 Конституційний Суд України вказав, що "в Україні як соціальній, правовій державі політика спрямовується на створення умов, які забезпечують достатній життєвий рівень, вільний і всебічний розвиток людини як найвищої соціальної цінності, її життя і здоров’я, честь і гідність. Утвердження та дотримання закріплених у нормативно-правових актах соціальних стандартів є конституційним обов’язком держави. Діяльність її правотворчих і правозастосовчих органів має здійснюватися за принципами справедливості, гуманізму, верховенства і прямої дії норм Конституції України, а повноваження - у встановлених Основним Законом України межах і відповідно до законів" (абзац другий пункту 4 мотивувальної частини).
Конституційний Суд України зазначав, що "додержання конституційних принципів соціальної і правової держави, верховенства права (стаття 1, частина перша статті 8 Основного Закону України) обумовлює здійснення законодавчого регулювання суспільних відносин на засадах справедливості та розмірності з урахуванням обов’язку держави забезпечувати гідні умови життя кожному громадянину України" (абзац восьмий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011), а також, що "основними завданнями соціальної держави є створення умов для реалізації соціальних, культурних та економічних прав людини, сприяння самостійності і відповідальності кожної особи за свої дії, надання соціальної допомоги тим громадянам, які з незалежних від них обставин не можуть забезпечити достатній рівень життя для себе і своєї сім’ї" (абзац другий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012).
Оскільки стаття 22 міститься у розділі II "Права, свободи та обов’язки людини і громадянина" Конституції України і в ній сформульовано загальну вимогу щодо законодавчого регулювання існуючих прав і свобод, то положення частини третьої цієї статті необхідно інтерпретувати у взаємозв’язку з положеннями частин першої, другої статті 22, частини першої статті 64, частини першої статті 157 Основного Закону України та розуміти як такі, що поширюються на всі існуючі права і свободи людини, гарантовані Конституцією України.
Звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини є їх обмеженням. Верховна Рада України повноважна ухвалювати закони, що встановлюють обмеження, відповідно до таких критеріїв: "обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов’язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права" (абзац третій підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016).
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються права і свободи людини, гарантії цих прав і свобод. Але, визначаючи їх, законодавець може лише розширювати, а не звужувати, зміст конституційних прав і свобод та встановлювати механізми їх здійснення.
Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону передбачено, що «Цей Закон застосовується до відносин, що виникли після введення його в дію, а також до відносин, що виникли до введення його в дію та продовжують існувати після введення його в дію, крім частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку», яка застосовується виключно до договорів, угод, що укладені після введення в дію цього Закону».
Однак, це положення не відповідає статті 58 Конституції України, за якою закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.
Відповідно до рішення Конституційного суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) по справі № 1-7/99 від 09 лютого 1999 року, В регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів.
Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).
За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
В Конституції України стаття 58 міститься у розділі II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина", в якому закріплені конституційні права, свободи і обов'язки насамперед людини і громадянина та їх гарантії. Про це свідчить як назва цього розділу, так і системний аналіз змісту його статей та частини другої статті 3 Конституції України.
Положення частини першої статті 58 Конституції України про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи).
Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону передбачено, що «Цей Закон застосовується до відносин, що виникли після введення його в дію, а також до відносин, що виникли до введення його в дію та продовжують існувати після введення його в дію, крім частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку», яка застосовується виключно до договорів, угод, що укладені після введення в дію цього Закону».
Однак, це положення суперечить статті 58 Конституції України, за якою закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.
Звертаємо Увагу суду, що положення пункту 2 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування» жодним чином не стосується пом’якшення або скасування відповідальності фізичних осіб (позичальників), що є прямим порушення статтей 22, 58 Основного Закону України.
Нова частина п’ята статті 543 Цивільного кодексу України, за якою «ліквідація солідарного боржника-юридичної особи, смерть солідарного боржника-фізичної особи не припиняють обов’язку решти солідарних боржників перед кредитором та не змінюють його обсягу і умов виконання», є прямим порушенням статті 22 Конституції. Крім того, частиною другою статті 543 Цивільного кодексу України встановлено, що солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки їхній обов'язок не буде виконаний у повному обсязі.
Таким чином, дане положення не відповідає ст. 58 Конституції України та позиції Конституційного суду України.
Окрім того, Законом збільшено строк пред’явлення вимоги до поручителя із 6 місяців до 3 років від дня настання терміну виконання основного зобов’язання, що є прямим порушенням статті 22 Конституції України щодо поручителя.
Також визначено якщо строк виконання основного зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не подасть позову проти поручителя протягом 3 років від дня укладення договору поруки. Крім того, прямо зазначається, що для зобов’язань, виконання яких здійснюється частинами, строк поруки обчислюється окремо за кожною з них починаючи від дня закінчення строку або настання терміну виконання відповідної частини.
Україна як соціальна, правова держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частини перша, друга статті 8 Основного Закону України).
Регулювання договірних цивільних відносин здійснюється як самостійно їх сторонами, так і за участю держави відповідно до положень Цивільного кодексу України (далі – Кодекс).
Одним із фундаментальних принципів приватноправових відносин є принцип свободи договору, закріплений у пункті 3 статті 3 Кодексу. Разом з тим зазначена свобода є обмеженою – межі дії цього принципу визначаються критеріями справедливості, добросовісності, пропорційності, розумності.
Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб’єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Тим самим держава одночасно убезпечує добросовісного продавця товарів (робіт, послуг) від можливих зловживань з боку споживачів.
Конституційний принцип поділу державної влади обумовлює наявність чітко визначеної системи взаємостримувань і противаг. Конституційний Суд України, перевіряючи чинні закони та їх окремі положення на відповідність Конституції України, здійснює охорону Основного Закону України, виступає гарантом стабільності конституційності ладу в Україні, запобігає узурпації державної влади, чим забезпечує наступний конституційний контроль та конституційний порядок, згідно якого закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Брутальне порушення вимог Конституції України та чинного законодавства викликало неабияку негативну реакцію в Державі, несе загрози громадянському миру та спокою, виникнення соціального конфлікту в суспільстві, подальше зневірення Українського Народу до влади.
Виходячи з викладеного вище та керуючись статтями 5, 22, 58, 106 Конституції України, -
ПРОШУ:

З метою забезпечення виконання вимог Конституції, актів Конституційного суду та норм чинного законодавства України та з метою недопущення розшарування та розколу українського суспільства його пограбунку фінансовими установами, застосувати право вето до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування» (2351-VIII від 20.03.2018)