Договірна сторона Україна – правонаступник, Президент України в порядку ст. 9 ,106 Конституції України ВИКОНАЙ Міжнародний договір між СРСР і Республікою Польщею «Про обмін ділянками державних територій» 15.02.1951р., яка стала законом ПОНОВИ права примусово депортованих українців та їх спадкоємців – підготуй законопроект Закон України «Про реалізацію права примусово депортованих та їх спадкоємців - прийняття спадщини в Польщі та на компенсацію за залишену нерухомість (майно) і землю поза сучасними кордонами України за 68 років.

На початку листопада минулого року Верхова Рада України ухвалила постанову «Про відзначення на державному рівні 75-х роковин депортації українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944-1951 роках», на підставі якої Кабінет Міністрів України видав у липні цього року відповідне розпорядження щодо утворення Організаційного комітету та затвердження плану, котрим передбачено проведення різних меморіальних, науково-інформаційних заходів, виставок архівних матеріалів і фотодокументів тощо.
Знаючі тему, особливо тих, котрі пережили ці події, громадськість сприйняла постанову як новаторську, справедливу.
Визначення
Для з’ясування заявленого звернімось до указів президентів України з приводу 60-річчя цієї дати: указ Л. Кучми (2004 р.) стосувався «початку виселення етнічних українців із території Польщі»; В. Ющенка (2005 р.), що ліквідував попередній указ, апелював до «примусового виселення етнічних українців з території Польщі». Вгледіти термінологічні різниці між першим та наступними документами не важко. «Виселяли» чи «примусово виселяли» не з території Польщі, а «депортували» українців з їхніх таких-то етнічних українських регіонів (територій).

Нарешті офіційно задекларовано найвищим законодавчим органом те, про що давно говорили, домагалися фа¬хівці, громадськість. Ще в 1990 році автор цих рядків писав у статті «Так, торжество несправедливості!», звертаючись до народних депутатів СРСР Ростислава Братуня, Романа Федоріва та інших від Львівщини, щоб вони порушили проблему депортації українців у контексті Декларації Верховної Ради СРСР про визнання незаконними і злочинними всіх репресивних актів проти народів, які були піддані насильному переселенню, і забезпеченню їх прав (1989 р.)
Дослідниця теми, доктор історичних наук Т. Пронь дійшла в історіографічному огляді висновку, що автор названої статті першим публічно висловив думку про насильницьку сутність переселення і ввів у науковий обіг дефініцію «депортація» (Науковий вісник Чернівецького університету. Вип. 590-501. — Чернівці, 2012, с. 65).

Однією з найдраматичніших сторінок багатовікової історії українського народу було вигнання його західної гілки з правічних земель у середині ХХ століття. Напрошується аналогія з подіями наприкінці ХVII століття, коли війни Московії, Туреччини з Кримом та Польщі винищували Україну, зрештою, територію між Дніпром і Південним Бугом — серце багатого краю, колиску історичного життя, осередок держави зі столицею в Чигирині Богдана Хмельницького оголошено Бахчисарайським перемир’ям — безлюдною, нейтральною. Звелено всім переселятися на Лівобережжя, хто противився — переганяли силою. Це був, за авторитетним історичним визнанням, «великий згін» (Н. Полонська-Василенко. Історія України. У 2-х т., т. 2. — К., 1992, с. 46).

У селі Павлокома, де закопано 366 українців, убитих у березні 1945 р.,
встановлено хрест і споруджено меморіал. У відкритті брав участь Президент України
В. Ющенко, 13. 05. 2006 р.

Дефініція влучна, вона зазнала словесної трансформації за формою, але за суттю залишається та ж, з її трагізмом, про що совєтська історична пропаганда стосовно «згону» минулого століття воліла мовчати або возвеличувати його як «торжество історичної справедливості», бо розчленований український народ нарешті возз’єднався, став єдиним. Слава Богу, лихі часи комуністичного свавілля канули в Лету, дослідники повертають із забуття правду про тисячі людей, на долю яких випало велике горе — депортація. Новітня дефініція глибше охоплює і розкриває суть політики диктаторських режимів, які позбавляли народи власної батьківщини, прирікали на вимирання. Вирішальними носіями правди про жахливі депортаційні свавілля є очевидці тогочасних подій, котрі вижили, адаптувалися в інше середовище, сподіваючись «повернутися додому». Не судилося. Їх, свідків, стає усе менше; тим, які пам’ятають якісь епізоди 75-річної давнини, під 80 років, серед них й автор цих рядків.
Дискримінація
Причини депортації українців із Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Південного Підляшшя або Закерзоння на територію Совєтської України в 1944—1946 роках не були стихійними, випадковими. Їх нагромаджували десятиліттями.

Нарешті з падінням режимів змогли сказати правду про своє минуле депортовані українці, вони утворили товариства «Лемківщина», «Надсяння», «Холмщина», «Любачівщина», «Бойківщина»; з метою злагоджених, спільних дій заснували в 1999 році Об’єднання цих товариств «Закерзоння» з координаційною радою, яку очолив Володимир Середа, донедавна голова товариства «Надсяння» від часу його створення.

Об’єднання не тільки оприлюднило численні документальні матеріали, спогади, заяви, звернення до органів влади з приводу злободенних питань депортованих та суспільних справ, а й здійснило низку практичних заходів щодо недопущення польським великодержавникам, «кресов’якам» відновити войовничі символи своєї присутності на наших землях, «свого Львова», — це проб¬лема, що для окремих столичних чиновників була невідома або чужа, то й інколи вони погоджувалися на забаганки поляків.

Товариства домагалися, щоб «примусово виселених українців» визнали, як й інші народи, депортованими. Своєрідною компенсацією за вчинені матеріальні й моральні кривди Верховна Рада України віднесла їх до категорії учасників війни (2004 р.), знизивши плату за комунальні послуги наполовину. На жаль, з 1 липня 2015 року пільги скасовані особам, дохід яких перевищував 1 тис. 710 грн.

Що думають ці одиниці, які доживають віку, щодо «економії» грошей на тлі тих позахмарних зарплат обраним, корумпованим суддям, політичним партіям, серед яких є відверті антиукраїнські, проросійські, — здогадатися не важко.
Володимир БАДЯК,
професор, головний редактор «Інформаційного бюлетеня»
Об’єднаних товариств депортованих українців «Закерзоння