Виключення з частини 2 статті 47 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" положення щодо необхідності поновлення пенсіонером заяви про виплату пенсії за довіреністю через кожний рік дії такої довіреності та приведення всіх підзаконних нормативно-правових актів у відповідність до вказаних змін

Шановний пане Президенте !

Відповідно до ч. 1 ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до преамбули Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» - цей Закон, розроблений відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» одним з принципів загальнообов'язкового державного пенсійного страхування є наявність державних гарантій реалізації застрахованими особами своїх прав, передбачених цим Законом.

При цьому слід зазначити, що відповідно до ч. 2 ст. 47 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» пенсія може виплачуватися за довіреністю, порядок оформлення і строк дії якої визначаються законом. Виплата пенсії за довіреністю здійснюється протягом усього періоду дії довіреності за умови поновлення пенсіонером заяви про виплату пенсії за довіреністю через кожний рік дії такої довіреності.

Вбачається що вказані положення частини 2 статті 47 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» про те, що виплата пенсії за довіреністю здійснюється протягом усього періоду дії довіреності за умови поновлення пенсіонером заяви про виплату пенсії за довіреністю через кожний рік дії такої довіреності, є доволі суперечливими та неоднозначними, оскільки з одного боку дозволяють пенсіонеру надати своєму представникові відповідну довіреність на отримання пенсії на невизначений строк, а з іншого боку покладають додатковий обов'язок на пенсіонера через кожен рік дії такої довіреності поновляти заяву про виплату пенсії за такою довіреністю. При цьому дані положення вказаного Закону прямо суперечать положенням Глави 17 "Представництво" Цивільного кодексу України. Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 238 ЦК України представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Відповідно до ст. 244 ЦК України представництво, яке грунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Представництво за довіреністю може грунтуватися на акті органу юридичної особи. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. Відповідно до ч. 1 ст. 245 ЦК України форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин. Відповідно до ч. 4 ст. 245 ЦК України довіреність на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо) може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання. Відповідно до ч. 1 ст. 247 ЦК України строк довіреності встановлюється у довіреності. Якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає чинність до припинення її дії.
Відповідно до ст. 248 ЦК України представництво за довіреністю припиняється у разі:
1) закінчення строку довіреності;
2) скасування довіреності особою, яка її видала;
3) відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю;
4) припинення юридичної особи, яка видала довіреність;
5) припинення юридичної особи, якій видана довіреність;
6) смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності. У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає своє повноваження за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до виникнення збитків;
7) смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.
У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов'язаний негайно повернути довіреність.
А відповідно до ст. 249 ЦК України особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення. Відмова від цього права є нікчемною. Особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність. Права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіреності припинилася. Законом може бути встановлено право особи видавати безвідкличні довіреності на певний час. Безвідклична довіреність з корпоративних прав видається відповідно до закону, що регулює діяльність відповідних господарських товариств.
Отже, Цивільним кодексом визначено поняття представництва за довіреністю, визначено поняття, форму та суть довіреності, а також визначено право особи видавати довіреність та скасовувати довіреність.
А отже, пенсіонер, видаючи довіреність на ім'я свого представника на отримання представником його пенсії, маючи при цьому право на скасування вказаної довіреності в будь-який час до спливу її чинності, не повинен бути зайвий раз невиправдано обтяжений суто бюрократичною та формальною необхідністю звертатись в органи пенсійного фонду із заявою про продовження виплати пенсії по довіреності.

При цьому слід додати, що пенсійні виплати є власністю (майном) пенсіонера. А відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
При цьому суть права власності пенсіонера на пенсійні виплати є достатньо чіткою і передбаченою діючим законодавством. Слід врахувати, що в силу положень статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який ратифіковано Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» N 475/97-ВР ( 475/97-ВР ) від 17.07.97 року, з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини, вимоги щодо пенсії безперечно підпадають під дію цієї статті і вважаються майном, а майно, яке має особа – це конвенційне поняття права власності, та як абсолютне тлумачення, це те на що особа може розраховувати.
Перша і найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Позбавлення власності можливо тільки на умовах передбачених законом і повинно переслідувати легітимну мету.
Верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції, а тому, при будь-якому втручанні державних органів у право на мирне володіння майном повинно бути забезпечено справедливий баланс між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи.
В даному випадку норми частини 2 статті 47 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» про те, що виплата пенсії за довіреністю здійснюється протягом усього періоду дії довіреності за умови поновлення пенсіонером заяви про виплату пенсії за довіреністю через кожний рік дії такої довіреності, - призводять до необгрунтованого, свавільного та непропорційного втручання держави та пенсійних органів в право пенсіонера на отримання належних йому пенсійних виплат, оскільки покладає в даному випадку на пенсіонера додаткові взагалі нічим необгрунтовані суто бюрократичні та формальні обов'язки щодо повторних звернень в пенсійні органи із заявами про продовження виплати пенсії по довіреності. При цьому невчинення пенсіонером зазначених дій може призвести до припинення пенсійним органом нарахування та виплати пенсії, що взагалі є свавільним порушенням права власності та права на гарантоване державою пенсійне забезпечення. При цьому можуть існувати поважні об'єктивні причини чому пенсіонер просто фізично не зможе в черговий раз звернутись в пенсійний орган з такою заявою про продовження виплати пенсії за довіреністю - такі як хвороба, лікування, перебування в іншому населеному пункті чи за кордоном тощо, але при цьому, виходячи з положень нині чинного законодавства, нарахування та виплата пенсії такому пенсіонеру буде припинена і він фактично залишиться без засобів на існування. Фактично до такої ситуації призводить зазначена невиправдана формалізованість та забюрократизованість частини 2 статті 47 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», яка створює штучні перешкоди пенсіонерам в отримані ним своєї пенсії.

Крім того, в даному випадку слід вказати на правові позиції ЄСПЛ щодо правової визначеності та якості закону, а саме: правове положення може витримати перевірку його на якість, якщо це положення є достатньо чітким у переважній більшості справ, що їх розглядали національні органи [Рішення Європейського суду з прав людини у справі „Ґавенда проти Польщі” від 14 березня 2002 року / Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі, 2002, 00, № 2.]; чинні положення національного законодавства потрібно формулювати так, щоб вони були достатньо доступними, чіткими і передбачуваними у практичному застосуванні [Рішення Європейського суду з прав людини у справі „Броньовський проти Польщі” від 22 червня 2004 року / Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі, 2004, 00, № 4.]; якість закону вимагає, щоб він був доступний для даної особи і вона також могла передбачити наслідки його застосування до неї та щоб закон не суперечив принципові верховенства права. Це означає, що в національному праві має існувати засіб правового захисту від свавільного втручання з боку державних органів у права, гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Небезпека свавілля є особливо очевидною, коли виконавча влада здійснює свої функції закрито. Закон має містити досить зрозумілі й чіткі формулювання, які давали б громадянам належне уявлення стосовно обставин та умов, за якими державні органи уповноважені вдаватися до втручання в право [Рішення Європейського суду з прав людини у справі „Ґавенда проти Польщі” від 14 березня 2002 року / Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі, 2002, 00, № 2; Рішення Європейського суду з прав людини у справі „Аманн проти Швейцарії” від 16 лютого 2000 року / Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі, 2000, 00, № 4.]; якість закону пов’язана з достатньою чіткістю встановлення ним тих чи інших обставин, на підставі яких діють державні органи [Рішення Європейського суду з прав людини у справі „Волохи проти України” від 2 листопада 2006 року / Офіційний Вісник України, 2007, 04, № 23, ст. 958.]; жодна норма не може вважатися „законом”, якщо вона не сформульована з точністю, достатньою для того, щоб надати змогу громадянинові регулювати свою поведінку: він має бути спроможним - якщо потрібно, після відповідної консультації - передбачити такою мірою, наскільки це є розумним за даних обставин, наслідки, які можуть випливати з його дій. Ці наслідки не повинні бути передбачуваними з абсолютною певністю. У той час, як певність у праві є вельми бажаною, вона може спричиняти надмірну жорсткість, а право має йти в ногу з обставинами, що змінюються. Відповідно до цього більшість законів з необхідністю укладаються в термінах, які більшою чи меншою мірою є нечіткими, а їхнє тлумачення і застосування є питаннями практики [Рішення Європейського суду з прав людини у справі „Фельдек проти Словаччини” від 12 липня 2001 року / Вісник Верховного Суду України, 2001, 11, № 6.]; ступінь чіткості закону, що має забезпечуватися у формулюваннях національних законів - яка в жодному випадку не може передбачити всі непередбачувані обставини, - значною мірою залежить від змісту даного документа, сфери, на яку поширюється цей закон, а також кількості та статусу тих, кому закон адресований. Ступінь чіткості, який треба забезпечувати при формулюванні конституційних положень, з огляду на загальний характер, може бути нижчим, ніж в інших законах [Рішення Європейського суду з прав людини у справі „Реквеньї проти Угорщини" від 20 травня 1999 року / Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі, 1999, 00, № 2.]; положення закону повинні бути передбачуваними та надавати достатньо гарантій проти свавільного застосування [Рішення Європейського суду з прав людини у справі „Свято-Михайлівська Парафія проти України” від 14 червня 2007 року / Офіційний Вісник України, 2007, 11, № 81, ст. 3042.].
Також слід зазначити, що в остаточному рішенні у справі «Кечко проти України» від 08.11.2005 року (Заява № 63134/00) Європейський Суд з прав людини зауважує, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення). Також Суд не приймає аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (пункт 26 рішення).
Аналогічні правові висновки Європейського Суду з прав людини містяться в пунктах 23 та 24 остаточного рішення у справі «Сук проти України» від 10.06.2011 року (Заява № 10972/05).
В остаточному рішенні у справі «Суханов та Ільченко проти України» (Заяви № 68385/10 та 71378/10) від 26.09.2014 року Європейський Суд з прав людини зазначає, що якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату в якості права на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам. Також у даному рішенні суд дійшов до висновку, що бездіяльність держави щодо прийняття нормативного акту, який визначає механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах, тримання громадян у невизначеності є невиправданим втручанням у права, передбачені статтею 1 Першого протоколу.

При цьому зважаючи на вищевикладені позиції ЄСПЛ приходимо до висновку про те, що будь-який пенсіонер має правомірні сподівання на регулярні пожиттєві виплати йому гарантованої державою пенсії. При цьому пенсіонер має беззаперечне право на власний розсуд розпорядитись тим як саме він хоче отримувати пенсію, при цьому він має право уповноважити свого представника на отримання пенсії, надавши йому відповідну довіреність з відповідними повноваженнями, яку пенсіонер в будь-який час до спливу її дії може скасувати. Одночасно вбачається, що від моменту надання довіреності і до закінчення строку її дії або скасування пенсіонер не повинен в цивілізованому демократичному суспільстві, де найвищим благом являються права та свободи особи, повторно звертатись в будь-які державні чи пенсійні органи з будь-якими заявами щодо підтвердження пенсійних виплат за довіреністю і від цього також в правовій державі не повинно залежати припинення нарахування та виплати пенсійних виплат.
При цьому ще раз слід зазначити, що пенсіонер набув право власності на вказані пенсійні виплати, які є його майном, і якими він вправі розпоряджатись на власний розсуд, і на розпорядження якими ним може бути видана довіреність його представникові. Очевидно, що пенсія, яка належиться до виплати пенсіонеру, є його майном, на яке він має беззаперечне право власності. При цьому ще раз слід зазначити, що відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися з дотриманням принципу «пропорційності» (principle of proportionality) – «справедливої рівноваги (балансу)» (fair balance) між інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» не означає обов’язкового досягнення соціальної справедливості в кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар» (individual and excessive burden). Дотримання принципу «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення ст. 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Ужиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв’язання проблеми суспільства, і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети. Одним із важливих елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право на мирне володіння майном є надання справедливої та обґрунтованої компенсації. При цьому ЄСПЛ вважає, що не існує універсальних правил визначення розміру компенсації й таке питання повинно розглядатися в кожному конкретному випадку з урахуванням усіх фактичних обставин. Компенсація має бути розумно пов’язаною з вартістю втраченого майна, але не обов’язково має відповідати його ринковій вартості. ЄСПЛ у рішеннях у справах «Стретч проти Сполученого Королівства» та «Ісмаїлов проти Російської Федерації» наголошує на одному з обов’язкових критеріїв правомірності втручання у право мирного володіння майном – його «пропорційності», «справедливій рівновазі» між суспільним та приватним інтересами. Втручання держави в право особи на мирне володіння майном не може вважатися виправданим, якщо порушення закону має суто формальний характер. Розумними очікуваннями особи вважаються легітимні (або законні) і виправдані очікування набути майно або майнове право, які в практиці ЄСПЛ дістають правову охорону як майно. Поняття «законні очікування» (legitimate expectations) слід розглядати як елементи верховенства права та «юридичної визначеності» (legal certainty). Практика Суду ЄС і ЄСПЛ розглядає законні очікування як елемент правової визначеності в умовах відсутності єдиної теорії легітимних (законних) очікувань, придатних для всіх національних правопорядків. Автономне поняття «законні очікування» не може протиставлятися положенням ч. 2 ст. 19 Конституції України про пріоритетність забезпечення правового порядку. Практикою ЄСПЛ і міжнародних арбітражів визнається, що принцип обґрунтованого очікування не може заперечувати право держав змінювати своє законодавство. Відповідно до ч. 2 ст. 328 ЦК України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Якщо судом установлено незаконність набуття права власності, відсутні підстави застосовувати концепцію «легітимних очікувань» або надати їй перевагу порівняно з нормами ст. 19 Конституції України та Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) про набуття права власності. Складовою захисту права особи на мирне володіння своїм майном, гарантованого ст. 1 Першого протоколу, є превентивні способи захисту права власності. Згідно зі ст. 15 ЦК України суб’єктивне право має бути захищено в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Превентивний захист права власності допускається в разі існування загрози порушення права, яка має носити реальний характер і бути доведена в кожному конкретному випадку.
Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
При цьому вбачається непропорційне та свавільне втручання держави та пенсійних органів в право власності пенсіонерів. В разі не поновлення пенсіонерами заяв про виплату пенсії по довіреності пенсійні органи свавільно, протиправно та незаконно без будь-яких на це підстав не виплачують пенсіонерам їх пенсію.
При цьому, згідно ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Держава гарантує гідне та своєчасне пенсійне забезпечення осіб, які мають право на пенсію.

У зв'язку з цим, пане Президенте, -

ПРОШУ ВАС:

Невідкладно підготувати та направити до Верховної Ради України законопроект щодо внесення змін у частину 2 статті 47 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», які стосуються виключення положення про необхідність поновлення пенсіонером заяви про виплату пенсії за довіреністю через кожний рік дії такої довіреності, а також щодо приведення підзаконних нормативно-правових актів у відповідність до вказаних змін.