Про необхідність криміналізації наклепу зі спеціальним субєктом. СТОП маніпуляціям на шкоду інтересам громадян України! О необходимости криминализации клеветы со специальным субъектом. СТОП манипуляциям во вред инетеров граждан Украины!

Про необхідність криміналізації наклепу.

Кримінальним Кодексом України 1960 року була передбачена кримінальна відповідальність за наклеп, як за поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять іншу особу.
При розробці та прийнятті Кримінального Кодексу України 2001 року було прийнято рішення не включати до його змісту статтю про наклеп. Це обґрунтовувалось тим, що наклеп є різновидом особистих немайнових правопорушень, і це питання регулюється цивільним правом.
Згодом мали місце спроби впровадження в кримінальне законодавство статті про наклеп.
19.07.2012 у ВРУ було зареєстровано законопроект № 11013 «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально процесуального кодексів України щодо посилення відповідальності за посягання на честь, гідність та ділову репутацію людини». У законопроекті пропонувалось ввести кримінальну відповідальність за поширення завідомо неправдивих відомостей, що ганьблять іншу особу або підривають її ділову репутацію. У пояснювальній записці автор законопроекту, Віталій Журавський, наводив приклади країн-членів ЄС, в кримінальних законах яких мається такий злочин, як наклеп. Одначе, наслідком стали акції протестів, публікації в соціальних мережах та виступи проти прийняття такого рішення активістів і політичних діячів, в тому числі на міжнародному рівні. Цей законопроект в ЗМІ було названо «скандальним», і згодом, не зважаючи на свою стійку позицію, В. Журавський відкликав свій законопроект.
20.11.2018 у ВРУ було зареєстровано законопроект № 9306 «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за наклеп». Ініціаторами законопроекту були народні депутати України Паламарчук М.П., Палатний А.Л. та Велікін О.М. За ініціативою останніх йшлося про внесення зміни до КК України, доповнивши його статтею 1512 такого змісту:
«Стаття 1512. Наклеп
1. Наклеп, тобто умисне поширення завідомо неправдивих відомостей, що ганьблять честь і гідність іншої особи або підривають її ділову репутацію, -
карається штрафом в розмірі від двохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до одного року, або обмеженням волі до двох років.
2. Ті самі дії, вчинені шляхом публічного демонстрування у творах, в засобах масової інформації або в мережі Інтернет, -
караються штрафом в розмірі від п'ятисот до тисячі п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк від одного до двох років, або обмеженням волі на строк від двох до п'яти років,-
3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, поєднані з обвинуваченням у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину, -
караються обмеженням волі на строк від двох до п'яти років або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого».
В обґрунтування необхідності прийняття акту наводились думки про те, що в Україні свободу слова плутають з «вседозволеністю поширення відверто неперевірених, а то і зовсім помилкових фактів» (з пояснювальної записки до законопроекту). Також йдеться про те, що в багатьох розвинених демократичних країнах в кримінальному законодавстві впроваджено статтю про наклеп, і вона застосовується на практиці (наводяться такі країни, як США, Франція, Німеччина, Швеція, Італія, Польща тощо). Крім того наголошується, що механізм цивільно-правової відповідальності в Україні є недієвим в розрізі захисту особистих немайнових прав; внаслідок «вседозволеності» має місце порушення принципу презумпції невинуватості (наводиться приклад про висвітлення у ЗМІ можливої причетності народного депутата України до вчинення особливо тяжкого злочину, а саме – нападу на громадську активістку К.Гандзюк).
В цілому аналіз пояснювальної записки до законопроекту наводить на висновок, що основним об’єктом, на який направлено його перспективну дію будуть ЗМІ.
Така ініціатива зустріла різку критику з боку громадськості, ЗМІ та окремих представників політичних сил. В Інтернет джерелах ЗМІ серед іншого зазначали, що така законодавча ініціатива є шляхом вирішення локальних проблем, зокрема, пов’язаних з обвинуваченнями окремих осіб з боку ЗМІ у нападі на К. Гандзюк.
12.03.2019 вказаний законопроект було відкликано.
12.03.2019 у ВРУ зареєстровано законопроект № 10139 за ініціативою народного депутата України Лапіна І.О. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання розповсюдженню недостовірних відомостей у засобах масової інформації». Було запропоновано внести наступні зміни: доповнити Кримінальний кодекс України (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2001, № 25-26, ст.131) статтею 151-1 такого змісту:

«Стаття 151-1 Поширення недостовірних відомостей у засобах масової інформації, мережі Інтернет
1. Поширення у засобах масової інформації, мережі Інтернет недостовірних відомостей, які ганьблять честь і гідність іншої особи, -
карається штрафом до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до вісімдесяти годин, або виправними роботами на строк до одного року.
2. Дії, передбачені частиною першої цієї статті, якщо вони поєднані з обвинуваченням у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину або вчинені під час виборчого процесу відносно кандидатів у депутати, членів партій – суб’єктів виборчого процесу, кандидатів на пост Президента України, -
карається штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до ста двадцяти годин або виправними роботами на строк до одного року.
3. Умисне поширення у засобах масової інформації, мережі Інтернет завідомо недостовірних відомостей, які ганьблять честь і гідність іншої особи, -
карається штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до ста сімдесяти годин або виправними роботами на строк до двох років.
4. Дії, передбачені частиною третьою цієї статті, якщо вони поєднані з обвинуваченням у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину або вчинені під час виборчого процесу відносно кандидатів у депутати, членів партій – суб’єктів виборчого процесу, кандидатів на пост Президента України, -
караються штрафом від двох тисяч до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин або виправними роботами на строк до двох років.
5. Особа звільняється від кримінальної відповідальності за дії, передбачені цією статтею, якщо до притягнення до кримінальної відповідальності нею спростовано відомості, що ганьблять честь і гідність іншої особи за умови, що спростування здійснено у той самий або аналогічний спосіб, в який поширювалися такі відомості. У разі, якщо відомості, що ганьблять честь і гідність іншої особи, поширено у мережі Інтернет, обов’язковою умовою для звільнення від відповідальності також є видалення таких відомостей особою, яка їх поширила.»

Зі змісту пояснювальної записки вбачається, що в обґрунтування необхідності прийняття акту покладені чисельні зазіхання на конституційні права, а саме ті, що закріплюють право особи на повагу до своєї гідності та честі (стаття 297 Конституції України), недоторканності своєї ділової репутації (стаття 299 Конституції України). Основний акцент ставиться на тому, що цивільні позови про захист честі та гідності особи можуть розглядатись в судах роками (тобто, у моєму розумінні викладеного, такий засіб захисту вважається автором законопроекту недієвим), а також нагадується про «інформаційну війну, яку розв’язала і наразі здійснює Російська Федерація проти нашої держави».
Як і попередні законодавчі ініціативи, ця була розкритикована (в цьому випадку як така, що дублює норми кримінального права Російської Федерації, і спрямована проти вітчизняних ЗМІ з метою тиску на них). Не зважаючи на те, що ініціатор законопроекту, Лапін І.О., під час публічного обґрунтування необхідності криміналізації наклепу наголошував, що має особистий досвід недієвості притягнення винних у наклепі до цивільно-правової відповідальності, і виражав думку про те, що чесні ЗМІ ніколи не будуть поширювати неправдиву інформацію, документ був названий «черговою атакою на права журналістів».
29.08.2019 законопроект було відкликано.
Таким чином, всі вищевказані законопроекти були різко розкритиковані ЗМІ, політиками та окремими представниками міжнародних спільнот.
Причиною такої реакції можна вважати їх спрямованість проти журналістської спільноти з тих чи інших причин, у зв’язку з чим вони розцінювались як прямий напад на свободу слова, обмеження цензури і крок назад України з курсу демократії.
Однак, в політичних реаліях сьогодення необхідність чергового висвітлення проблеми криміналізації наклепу набирає нових обертів. І з мого боку, навряд чи можна вважати це обумовленістю впливу на мене будь-якої політичної сили або діяльності проти ЗМІ.
Взагалі, криміналізація будь-якого діяння, обумовлюється його суспільною небезпечністю. Суспільна небезпечність є пластичним поняттям, і перебуває у нерозривному зв’язку з потребами самого суспільства. Але не в розумінні якоїсь конкретної політичної сили, а об’єктивної розумної необхідності. Законодавчий орган держави в особі його представників зобов’язаний «відчувати» дійсні настрої в країні, відслідковувати та реагувати на чинники, події та вчинки конкретних осіб, що можуть стати на загрозі єдності, громадського порядку і безпеки України. Результатом цього має стати прийняття відповідного нормативно правового акту, що врегулює суспільні відносини і вплине на ситуацію, що склалась.
Та що робити, коли такі представники мусять обмежувати самі себе? Що, коли такі представники мусять забрати самі в себе дуже дієвий механізм політичного СЛОВЕСНОГО маніпулювання?
Як донести до суспільства, яке перебуває під тим чи іншим ідеологічним впливом, що обмеження висловлювання і поширення недостовірної інформації по-перше далеко від професіоналізму, а по-друге, взагалі може бути використано проти інтересів громадян, але в інтересах особи, що діє таким чином.
Я вважаю, що на сьогодні суспільна небезпечність наклепу досягла рівня, необхідного для криміналізації такого діяння, а особливо – коли «суб’єктом наклепу» є особа-державний службовець, представник органу державної влади або місцевого самоврядування, і поясню чому.
Давайте уявимо таку ситуацію. Припустимо, на відомому TV шоу ви бачите виступ раніше не відомої вам особи, яка буде висвітлювати причини якоїсь конкретної проблеми «А», виражати свою особисту думку та наводити приклади. Ця особа скаже, що в проблемі «А» винна особа «Б».
Далі буде виступати особа-лідер політичної партії або відомий представник якогось політичного руху, який без наведення якихось прикладів і фактажу виразить свою думку і з впевненістю скаже, що в цій проблемі винна особа «В».
Тож коли вас спитають, хто винен в проблемі «А», кого б ви назвали? А якщо припустити, що правда виявиться на стороні раніше не відомої вам особи?
На моє особисте переконання, більшість повірить, і можливо, буде вважати єдино достовірною інформацію, яка лунає з вуст відомої широкому загалу особі. Чому?
Деякі політики ще під час політичної виборчої програми застосовують політичні технології впливу для вибудовування свого електорату. Відомо, що наразі в Україні існує коло «гарячих» тем, які розділили державу на «ЗА» і «ПРОТИ», «ОДНІ» та «ІНШІ».
Не чесні політики замість того, щоб вибудовувати свою політичну передвиборчу програму і подальшу політичну діяльність на принципах, позиціях і діях, що можуть призвести до реальних результатів і якісно змінять рівень економічного і соціального розвитку країни і в принципі якість життя громадян, користуються сприйнятливістю окремих груп до вищевказаних тем.
Обравши для себе позицію, яка радикально відрізняється від позиції «політсили-супротивника» в політичній грі вони починають формувати свій інформаційний простір, свій «продукт», і підносять його таким, яким його бажають бачити, не гидуючи при цьому достовірністю тієї чи іншої інформації, а також істинною вагомістю тих чи інших подій.
Відшукавши такі ефективні важелі впливу, на які моментально реагує народ, а конкретніше – потрібний електорат, окремі політичні діячі із завидною успішністю в вигідному їм світлі поширюють відомості про події або осіб.
При цьому, «вбивають двох зайців». По-перше, ще більше закріплюють свої позиції в електоральному полі, нібито ведучи запеклу боротьбу за відповідні цінності, а по-друге, заручившись підтримкою вже довірливого електорату, критикують опонента у невідповідності обраній парадигмі.
Далі продовжується закріплення стійкості уявлення про подію або особу, і згодом це може призвести до можливості створення груп, які повністю керовані або ідеологічно, або ідеологічно та матеріально.
Таким чином, між звичайними громадянами виникає протистояння ідеологій, однак добре, якщо це закінчується лише на словесній дискусії. Але це, як відомо, може закінчитись критично: масовими заворушеннями, протестами та застосуванням насильства, а навіть – вбивством на тлі підтримання тих чи інших ідей.
Постійне загострення уваги на цих «гарячих» темах дає змогу підтримувати «у тонусі» свій електорат, знов і знов провокувати у свідомості людей виникнення емоцій, асоціацій з конкретними подіями, та цілком можливо – непрямого заклику до дій.
При цьому в окремих виступах політичні діячі дозволяють собі різні висловлювання, які не відповідають дійсності, діючи не з державних інтересів. І саме тут є суть суспільної небезпечності таких висловлювань, бо таким чином у громадян однієї держави створюється неоднакове, іноді хибне уявлення про одні і ті самі події, «державне сьогодення», спотворюється сприйняття подій.
Тобто, якщо державний службовець/представник органу державної влади або місцевого самоврядування, розуміючи реальну можливість доносити свою позицію до широкого загалу людей (в тому числі через ЗМІ), презюмуючи наявність ліміту довіри до себе як до публічної особи, яка має доступ до обмежених в колі осіб відомостей, поширює дані про події або осіб, що не відповідають дійсності, то це є механізмом досягнення своїх цілей шляхом впливу на громадян, із застосуванням свого особливого становища, і це є злочином.
У стані, коли у нашій державі проводяться воєнні дії, наявний низький рівень економічного та соціального розвитку та зовнішні борги держави, ведеться боротьба ідеологій та постійні конфлікти між інакодумцями – не можна дозволити комусь впливати на «чистоту сприйняття» подій. Необхідно створити умови для поглинення інформації без фактору прибічності до якихось політичних сил (це не стосується самої ідеї багатопартійності).
І на мою думку одним з таких інструментів є криміналізація наклепу із спеціальним суб’єктом – представником органу державної влади або місцевого самоврядування, державного службовця.
Крім того, я допускаю можливість розширення кола суб’єктів такого злочину, як наклепу ще до фізичних осіб у разі, якщо вони вже були притягнуті до цивільно-правової відповідальності за наклеп відносно тієї ж особи.
Сама наявність такої норми буде якісно впливати на виступи вищевказаних осіб та висловлювання, які вони будуть доносити до широкого загалу, - в цьому проявляється регулятивна функція кримінального права у дії.
А у разі, якщо така особа все ж таки хоче донести інформацію, яка не перевірена і може бути не достовірною, то вона зобов’язана вказати це під час свого виступу або відобразити в поширюваній інформації: «Це моя особиста думка, і вказані факти можуть бути не достовірними».
Тоді вплив таких виступів або поширюваної інформації буде обмежений і кожна особа-слухач може особисто для себе вирішити, як її сприймати.

З повагою, автор тексту та петиції, Андроняк Анастасія Максимівна.